– Поїдемо відпочивати… До речі, ми можемо взяти їх із собою. І онуків теж. Друг дав добро до восьми осіб, а ми вкладаємося в цю цифру

Політика

– Михайле, – Кіра потрясла за плече сонного чоловіка. – Марченки нас на Новий рік до себе покликали. Я таку сукню пригледіла на сайті, закачаєшся! Буду в тебе найкрасивіша!

– А не можна про це вранці поговорити? – застогнав Михайло, натягуючи ковдру на голову.

– Як хочеш! – дружина хотіла спершу надутися, але потім згадала, як переливалася сукня на моделі. “Усі від заздрощів ахнуть! Особливо Марченко”, – так, розмірковуючи й уявляючи себе в цьому вбранні, Кіра заснула.

Ранок видався метушливим. У дітей у дитячому садку цього дня проводили Новорічний ранок, і потрібно було нести костюми. П’ятирічному Дениске – костюм зайчика, а маленькій Юленьці костюм сніжинки.

Одягаючи напівсонних дітей, Кіра нагадала Михайлу про нічну розмову.

– Ти про що? – не зрозумів той.

– Михайло! – Кіра від обурення навіть перестала натягувати колготки Юлі. – Я про Новий рік! Про Марченків!

– А! Ну і що там із ними? – чоловік намагався згадати нічну розмову, але зрозумів, що міцно спав.

– Марченки. Нас. Покликали. До себе! – зупиняючись після кожного слова, повільно повторила Кіра, щоб чоловік почув її. – На Новий рік.

– А, ну, щось пригадую, – чоловік зробив вигляд, що зрозумів, про що йдеться.

– Ну ось! І про сукню пригадуєш? – хитро примружила очі дружина, натягуючи доньці штани.

– Звичайно! – Михайло зрозумів, що краще погоджуватися, і тут же переключився на сина:

– Дениско, одягайся швидше, а то Юлька вже майже одягнена.

– Юльку мама одягає, а я сам одягаюся, – хотів образитися хлопчисько, але згадав, про що зараз говорила мама з батьком. – А ми теж із вами підемо на Новий рік у гості? – очі в нього загорілися.

– Ось про це я і хотіла поговорити з вашим батьком, але він дрімав.

Діти захихотіли, і батькові довелося цикнути на них, прикинувшись сердитим.

– Михайле, дітей відведемо до твоїх, – навіть не запитала, а поставила перед фактом чоловіка Кіра. – Пару днів посидять з онуками, сподіваюся?

– Я запитаю, – знизав плечима Михайло, – раптом у них якісь свої плани.

– Боже, які в них можуть бути плани? – закотила очі Кіра. Тазик олів’є, та передачі по телевізору. Вони ж увесь час сиділи з дітьми і цього разу посидять. А ми хоч відпочинемо по-людськи.

– До речі, а чому ми до твоїх батьків не відводимо дітей на свята? А тільки до моїх, – поставив резонне запитання Ммхайло, коли вони вже вийшли на вулицю.

– Та тому що мої батьки працюють і їм теж потрібно відпочивати. А твої – на пенсії. Вони і так відпочивають цілими днями. Тож, кілька днів посидіти з двома маленькими онуками – нічого з ними не трапиться.

Здавши дітей вихователям, Михайло і Кіра розійшлися по своїх офісах. Працювали вони в одній будівлі, але Кіра в одному крилі, Михайло – в іншому. На обід вони ходили разом.

– Ти подзвонив батькам? – запитала Кіра чоловіка в кафе.

– Ні ще, – пробурчав Михайло. – Ніколи було. Може, зайти до них, особисто поговорити? Давай, після роботи заскочимо?!

– Добре, – погодилася Кіра і змінила тему. – Я тобі надіслала посилання на сукню, ти подивився?

– Подивився, – кивнув чоловік, – ти ціну бачила? Купити сукню за ціною мотоцикла, щоб один раз сходити в ній у гості?! Вибери що-небудь менш витратне й універсальне.

– Так і знала! – насупилася Кіра. – Буду як жебрачка там. Свєтка Марченко, сто відсотків, у шикарній сукні буде.

– Кіро, ну справді, це ж розмір щомісячного платежу за іпотекою, – Михайло взяв руку дружини і погладив її. – Ну, пошукай ще. Я знаю, ти знайдеш!

– Не знайду! – Кіра вискочила з-за столу і побігла в бік свого офісу.

Проте вона перестала сердитися ближче до кінця робочого дня, адже питання з дітьми залишалося відкритим і треба було їхати до свекрів…

Віра Федорівна, свекруха Кіри, нещодавно вийшла на пенсію. Її чоловік, Дмитро Петрович, пенсіонером став раніше через стаж, але донедавна працював. Після виходу на пенсію він трохи посидів удома, але йому стало нудно, і він влаштувався на підробіток. А тепер, коли його дружина стала повноправною пенсіонеркою, теж звільнився, щоб більше часу проводити разом.

– Ох, Митю, як я чекала цього! Не треба нікуди бігти, поспішати. Ніхто не стоїть над душею, не вимагає від тебе неможливого, не волає до совісті, коли ти відмовляєшся виходити на роботу у свій вихідний, – Віра захоплено перераховувала чоловікові всі принади виходу на заслужений відпочинок.

– Ти мені розповідаєш прописні істини, про які я й так знаю! – сміявся чоловік.- Нарешті можна об’їхати всю країну! Ми ж із тобою так мало де бували, – Віра Федорівна позначала на карті крапками місця, куди їй хотілося б поїхати.

– А пам’ятаєш, ми ще мріяли ходити на всі постановки нашого театру?!

– Так у нас зараз купа часу! – погоджувався з нею Дмитро Петрович. – Пенсії у нас хороші, та й зібрали ми з тобою пристойну суму, тож усі дороги нам відкриті!

Вони склали цілий список заходів, які запланували на найближчий рік.
За тиждень до Нового року в них вийшла невелика суперечка, куди поїхати: Віра Федорівна хотіла відсвяткувати в іншому місті, щоб кругом було все у вогнях, гірляндах, мішурі та іншій новорічній атрибутиці. Дмитро ж мріяв про тихий будиночок у лісі, щоб тиша навкруги, тріск дров у каміні, крісло-гойдалка і кохана дружина поруч.

Суперечку їхню перервав дзвінок у двері. Подружжя переглянулося і відклало свій список. Дмитро Петрович пішов відчиняти. На порозі стояли син і невістка.

– Синок? Кіро? Що сталося? – занепокоїлося подружжя.

– Мам, тату, привіт! Нічого не сталося, – поспішив заспокоїти їх Михайло.

– Доброго дня, Віра Федорівна. Дмитро Петрович, – Кіра кивнула обом батькам чоловіка.

– Ну, слава Богу! Проходьте тоді у вітальню, зараз чайник поставлю, – свекруха зникла на кухні, а Дмитро Петрович залишився з гостями.

– Як там наші онуки поживають? – підсуваючи стіл до дивана, куди сіли Михайло з Кірою, запитав він.

– Ось щодо онуків ми і прийшли поговорити, – Михайло подивився на дружину, в надії, що вона сама скаже про Новий рік. Але Кіра була зайнята: вона розглядала аркуш, де батьки чоловіка розписали свої плани на багато днів і навіть місяців уперед. І онуки в їхні плани не входили, судячи із записів.

– А з ними що? – увійшла в кімнату свекруха.

– Ми вирішили, що приведемо вам їх на Новий рік, – просто сказала Кіра.

Заява невістки дуже здивувала Віру Федорівну. Ніхто не запитав у них із чоловіком – чи готові вони прийняти онуків, чи зручно їм, чи не зайняті вони?

– Тобто, ви вирішили? – свекруха пильно глянула на сина, потім перевела погляд на невістку. – А наша думка вас не цікавить?

– А ви що, проти? – здивувалася Кіра. – Ви ж щороку з ними сидите.

– Ось саме! Щороку! – сплеснула руками Віра Федорівна. – Щороку ви, не попереджаючи, не питаючи нас, приводили нам онуків на всі свята. Ні, ми дуже любимо і Дениску, і Юленьку, і завжди їм раді, але, вам не здається, що це стало дивною традицією, яку ми не обговорювали? Іноді в нас складається враження, що це вже перетворюється на обов’язок.

– Я не зрозуміла, а в чому проблема? – Кіра почала закипати. – Ви сидите на пенсії, чим вам займатися ще? У вас щодня свято.

– Кіро, перестань, давай чай пити, – Михайло спробував зупинити дружину, щоб вона не наговорила зайвого, але тільки підлив олії у вогонь.

– Ні, ти почекай! – дружина відмахнулася від нього і продовжувала з’ясовувати стосунки:
– Ми працюємо цілими днями. Маємо ми право відпочити?

– Відпочивайте, хто вам не дає? Беріть із собою дітей і відпочивайте, – свекруха теж розсердилася. – Ми завжди брали Михайла з собою, на всі свята і не залишали його ні на яких бабусь і дідусів.

– І не так часто ми залишаємо з вами ваших онуків, – не здавалася Кіра.

– Уже чотири роки ми не можемо нікуди виїхати з Митею на Новий рік, бо сидимо з вашими дітьми. Спершу з одним Денискою, тепер ще й із Юленькою.

– І що? Куди ви все збираєтеся їхати? Ви ж уже немолоді! Вам удома треба сидіти, телевізор дивитися! Онуками займатися! – вигукнула в запалі Кіра. Михайло смикнув її, але вона не заспокоювалася.

– Що ти мене смикаєш, – повернулася вона до нього, сунувши під ніс списаний листок, – подивися! Списочок, куди твої батьки зібралися поїхати, як розважатися. Онуків у цьому списку не значиться!

– Люба моя, – вставив тут слово Дмитро Петрович, – ти попрацюй, як Віра – сорок п’ять років безперервного стажу, або як я, під землею півжиття, а потім диктуй нам свої правила. Я думаю, ми заробили право відпочивати, коли і де нам хочеться. І не питати дозволу в кого б то не було.

Ми давали вам можливість відпочити без дітей чотири роки. Причому вам жодного разу не сказали, що через це здавали двічі квитки на літак, один раз повернули путівки і ще один раз квитки просто пропали, тому що безповоротні були.

Можливо, для тебе люди за шістдесят – глибокі старці, але хочу тебе розчарувати – ми ще сповнені сил і енергії, хоча доводити це нікому не зобов’язані.

І ще, наскільки мені відомо, у тебе, Кіра, цілком ще молоді батьки, чому б їм не побути у свята з онуками?

– Тому що, ви самі сказали – вони ще молоді й підуть веселитися в Новорічну ніч до друзів.

– Так от, дитино, ми теж підемо веселитися в новорічну ніч. А ви подбайте про своїх дітей самі. Зрештою, ви привели у світ їх не для нас, а для себе. І вчіться вже дотримуватися особистих кордонів, вам не п’ять років і навіть не десять, щоб я пояснював такі прості речі.

І навчіться виявляти повагу до рішень і вибору інших людей, – Дмитро Петрович обережно забрав листок зі списком у Кіри.

Віра Федорівна з подивом дивилася на свого чоловіка – ніколи вона ще не бачила його таким переконливим і суворим. Зазвичай він завжди мовчав і намагався уникати конфліктів. Але мабуть, навіть він не витримав нахабства невістки.

– Спасибі за чай, – Михайло піднявся з дивана, підштовхнувши дружину. Кіра мовчки встала. Михайло, присоромлений, вийшов від батьків і не зронив жодного слова до самого дитячого садка. Кіра ж була злою і прокручувала розмову всю дорогу.

Дениска в костюмі зайчика, що вискочив, і Юленька-сніжинка, яка гордо попрямувала до своєї шафки з великим подарунком, змусили забути батьків на деякий час про неприємну розмову.

Лише вклавши дітей спати, Михайло і Кіра повернулися до проблеми.

– З дітьми до Марченків не можна, – буркнула Кіра, – надто шумно там буде, та й нудно їм.

– Що ж, відсвяткуємо цей Новий рік удома. Учотирьох! – розвів руками Михайло.

– Це так нудно! І мені треба буде біля плити стояти! – Кіра кинула на стіл рушник. Вона не могла змиритися з фактом відмови…

А в цей час у будинку батьків Михайла тривала нарада.

– Віро, пропоную зустріти Новий рік на гірськолижному курорті. Щоб і вашим, і нашим! – Дмитро Петрович повернувся з кімнати на кухню після розмови телефоном.

– Та вже пізно бронювати номер у готелі, – дружина була засмучена сваркою з дітьми і навіть не приховувала цього. – Так недобре вийшло. Начебто ми й праві, але чому я себе так гидко почуваю?

– Вислухай мене! – хмикнув чоловік. – Мій однокласник дзвонив, запрошував до нього. Він керуючий там. Запросив нас усім сімейством. Буде ялинка, гірлянди – як ти хотіла, а в номерах камін, крісло-гойдалка і навіть програвач. І мені теж не по собі, що в нас відбулася така розмова з дітьми. Але… Що вийшло, те вийшло. Вони, звісно, нахабні, але наші. І жити нам із ними до самої старості.

Він подивився на дружину і та кивнула.

– Треба було виховувати сина краще.

– Ще не пізно.

– Що робити будемо?

– Поїдемо відпочивати… До речі, ми можемо взяти їх із собою. І онуків теж. Друг дав добро до восьми осіб, а ми вкладаємося в цю цифру.

– А як же виховання?

– Вибудуємо межі дозволеного за місцем. – Посміхнувся чоловік.

Наступного дня Віра Федорівна зателефонувала Кірі й передала пропозицію чоловіка.

– Тільки з умовою, що малюками займаємося всі разом, а живемо в різних частинах готелю.
Кіра зраділа. Це було набагато краще, ніж сидіти вдома.

До того ж вона вже картала себе за нестриманість і довгий язик, шкодуючи, що посварилися зі свекрами. І звісно ж, вони з Михайлом з радістю погодилися на цю привабливу пропозицію, попередньо вибачившись перед батьками чоловіка.

Джерело

Залишити відповідь