Коли не стало мами, моє життя змінилося назавжди. Я та брат залишилися сиротами. За нами мав приглядати мамин рідний брат, але він чоловік, до того ж не сімейний, то як поводитися з дітьми-підлітками, він не мав уяви.

І якщо в перші дні ми були приголомшені, не розуміли, як далі жити, то потім нас почала підтримувати мамина подруга, Валентина Іванівна. Вона була головою сільради і, здається, могла все організувати. З продуктами допомогла, зробила так, щоб ми не залишалися без найнеобхіднішого.

І навіть згодом, коли ми з братом почали намагатися самі собі давати раду, Валентина Іванівна не залишала нас.

Вона разом з сином Андрієм приїжджала до нас на допомогу, особливо восени, коли треба було садити город, заготовляти корм для домашніх птахів.

Андрій завжди був приємний в спілкуванні – такий турботливий, добрий. Я не одразу зрозуміла, що між нами почало щось змінюватися.

Спочатку я навіть не думала про це, але в якийсь момент помітила, що Андрій став особливим для мене. Він і так часто приїжджав, допомагав, а я почала чекати кожної нашої зустрічі.

Я згадую, як одного разу він зізнався мені, що давно вже почував до мене те, чого не зміг би висловити словами. Це було так по-справжньому, щиро.

Того вечора я відчула, що люблю його. Це була моя перша, справжня любов. І він відповідав взаємністю. Я ніколи не думала, що наша любов може стати чимось більшим за просто гарні почуття. Та Андрію я вірила, він став для мене найголовнішою людиною.

Але коли я закінчила школу, мені довелося йти працювати, щоб якось забезпечити себе. А Андрій поїхав в місто, щоб поступити в університет.

Між нами стали рідшими зустрічі, рідшими листи. Я відчувала, що щось змінюється, але не хотіла вірити, що це може стати кінцем нашої історії.

Все змінилося, коли Андрій зробив мені пропозицію. Я була така щаслива і хвилювалася одночасно. Адже я любила його, і все здавалося таким світлим і простим, поки не дізналася, що Валентина Іванівна, його мама, не приймає мою кандидатуру на невістку.

Тітка Валентина, яка раніше завжди підтримувала мене, тепер сказала, що бідну сироту за невістку вона не прийме. Це було як холодний душ для мене.

Я не могла зрозуміти, як так вийшло. Валентина Іванівна, яка так багато для нас зробила, чому ж тепер вона змінилася? Але Андрій запевнив мене, що все буде добре, що він вмовить маму, і що ми просто повинні почекати.

Я чекала. І чекала, і чекала… але після цього він перестав писати, не приїжджав на вихідні. І тоді я зрозуміла, що щось сталося.

Я поїхала до нього в місто, щоб дізнатися, що сталося, чому все так змінилося. І коли я побачила його, що він гуляє з якоюсь дівчиною, моє серце просто розбилося вщент.

Він навіть не соромився цього, а побачивши мене, він попросив мене відійти вбік, сказав, що не треба мені було приїжджати і витрачати гроші на квитки, бо «ці гроші варто було витратити на щось корисніше сироті». І все. Я зрозуміла, що для нього я більше не значу нічого.

Мене переповнювала образа. В голові нестримно пульсувало тільки одне слово: “сирота”. Це стало єдиним бар’єром між нами, і я сама не розуміла, чому я вірила в цю любов. Чому я думала, що все буде інакше?

Через кілька місяців я дізналася, що Андрій одружився з своєю однокурсницею, дочкою високопосадовця. Я відчула, що більше немає сенсу залишатися в селі.

Дядько Іван, який залишився зі мною, не зміг перенести горе втрати сестри і через деякий час сам захворів. Він віддав мені всі свої заощадження і попросив більше не залишатися в селі. Мені не було чого більше шукати тут.

Я вирішила кардинально змінити життя і поїхала в Іспанію, почала заробляти, забуваючи про все, що залишилося вдома. Я не знала, чи правильно я роблю, але не могла залишатися в тому місці, яке принесло мені стільки життєвих розчарувань.

Через сім років я повернулася додому. Усі ці роки я намагалася знайти себе і своє місце в житті, та давалося мені це нелегко. Гроші я заробила, та щасливою себе не почувала.

І ось, коли я повернулася додому, дізналася, що Андрій тепер вдівець, що його дружини не стало. Він сам виховує свою маленьку доньку.

Я не могла повірити своїм вухам. Мене охопило відчуття, що я щось не розумію. І ось, коли я дізналася, де він живе, мої ноги самі понесли мене до його дому. Я не знала, що відчуваю, але дуже хотіла побачити його.

Мене зустріла Валентина Іванівна, яка вже виглядала зовсім іншою. Вона була худою і блідою, а її очі наповнилися сумом і каяттям.

«Це ти, донечко? Я чула, що ти приїхала. Благаю, прости мене, я була така сліпа», – сказала вона, і її слова були настільки щирими, що я не змогла нічого сказати.

Андрій теж був дуже зворушений, коли мене побачив. Я зайшла до них в хату, і зрозуміла, що не зможу тепер їх залишити. Особливо після того, як його донечка підійшла до мене і запитала мене, чи хочу я бути її мамою.

Мене охопили сумніви, але я зрозуміла, що саме зараз я маю шанс на нове життя, нові почуття, і, можливо, на своє щастя.

Я не знаю, чи це моя доля, чи просто випадковість, але щось мені підказувало, що саме тут, у цьому домі, я можу знайти те, чого так довго шукала.

Джерело