Я приїхала в Італію ще двадцять років тому, коли мені було тридцять. Я залишила дітей, чоловіка і свою маленьку хатину в Україні, сподіваючись на краще майбутнє. Кожен день був викликом, але я думала, що все це роблю заради своїх дітей.

Тоді, на початку, я вірить, що як тільки я зароблю грошей, вони матимуть кращі можливості, кращі умови для навчання і розвитку. Я була готова на все, аби забезпечити їм найкраще життя.

Перші кілька років я працювала на двох роботах – як доглядальниця літніх людей і прибиральниця в готелі. Жили ми з цією роботою без особливих розкошів, але я не скаржилася. За кожен зароблений євро я дякувала Богові.

Кожного місяця я висилала гроші додому – на продукти, на навчання, на одяг для дітей. Я гордилася тим, що можу дати їм усе, чого не вистачало мені в дитинстві.

Але з часом щось змінилося. Я почала відчувати, що вони вже не так цінують мої зусилля. Спочатку вони дякували, телефонували мені часто.

Але потім з кожним роком я отримувала все менше дзвінків. Мої діти ставали старшими і почали жити своїм життям. Мені здалося, що я більше потрібна їм лише, коли їм щось потрібно.

Одного разу, коли я приїхала додому на кілька тижнів, я зрозуміла, що мої діти змінилися. Моя старша донька, Катя, яка вже була в старших класах, практично не спілкувалася зі мною.

Я намагалася поговорити з нею про її навчання, про плани на майбутнє, але вона лише знизувала плечима і казала:

– Мамо, ти ж у Італії. Ти не розумієш, я вже не маленька, не треба мене контролювати.

Ці слова мене вразили, я зрозуміла, що стала чужою для своїх дітей. Я так намагалася дати їм більше можливостей, а вони навіть не могли оцінити того, що я роблю для них. А потім був момент, коли я зрозуміла, що все це – не просто про гроші.

Італія вже не була такою привітною, як на початку. Я вже не була молодою дівчиною, яка радісно відкриває для себе нову країну. Я змучилася. Робота не ставала легшою, а я з кожним роком все більше відчувала фізичну втому.

В мене була одна літня синьйора, яка сильно зіпсувала мені нерви. Вона була дуже вимогливою, завжди чогось від мене хотіла, а коли я відпочивала – не давала спокою. Але я терпіла, бо розуміла, що це єдиний спосіб заробити гроші для дітей. Я працювала по 14 годин на день, не маючи вихідних.

– Мамо, ти ще завжди у роботі? – сказала якось мені Катя по телефону, коли я втомлено сиділа в кімнаті після ще одного важкого дня. – Ти знову не маєш часу на себе, тільки гроші нам висилаєш.

Я тоді помовчала, бо відчувала, що не маю сили на суперечки. Проте слова ці гірко обпекли. Вона, моя рідна донька, думала лише про себе, не розуміючи, скільки зусиль я докладаю.

Через кілька років, коли мої діти стали дорослими, я вирішила повернутися на деякий час в Україну. Вони мене чекали, але я помітила зміни. Все було не так, як раніше. Катя вже не була тією маленькою дівчинкою, яка колись писала мені листи.

Вона давно стала жінкою, яка мала свої справи, свої проблеми. І хоча я знала, що це нормально — діти ростуть, — мені було важко адаптуватися до того, що тепер у нас були зовсім інші стосунки.

Одного разу, коли ми сиділи за столом і я розповідала про свою важку роботу, Катя сказала:

– Мамо, ти все одно не зрозумієш, як це бути тут. Ми теж не живемо легко. Ти думаєш, що я не оцінюю твої зусилля, але я вже доросла. Ми з братом самі по собі.

– Як це самі по собі? – відповіла я, зніяковіло стискаючи губи. – Я працюю на вас, на вашу майбутність, на те, щоб ви мали нормальні умови для життя.

– Ти ж сама обрала це життя, – сказала вона, поклавши ложку. – І, чесно кажучи, я все частіше думаю, що краще було б, якби ти більше була з нами, а не відправляла нам гроші. Ні, я не кажу, що я не вдячна, але ти завжди була десь далеко.

Ці слова мене ошелешили. Вони були правдивими, і я це розуміла, але це було страшно і боляче. Я віддала їм все, а натомість отримала лише відчуженість і байдужість. Що ж тоді залишалося?

Після того розмови я почала задумуватися про все, що відбулося за ці роки.

Я працювала, висилала гроші, намагалася забезпечити найкраще для своїх дітей. Але я забула одне – щастя не в грошах і не в подарунках. Щастя в тому, щоб бути поруч, розуміти один одного, ділитися радощами і труднощами.

Я віддала багато, але не отримала того, що так потребувала: емоційної близькості і вдячності, які не можна виміряти грошима.

Коли я повернулася в Італію, я зрозуміла, що більше не хочу просто відправляти гроші додому. Я хочу знайти баланс, щоб моя робота не стала моїм єдиним сенсом життя.

Я зрозуміла, що час лікує, але тільки якщо ми готові змінюватися, а не чекати від життя того, що воно нам не зможе дати.

Може, я й не змогла повністю зрозуміти своїх дітей, і вони мене теж не до кінця зрозуміли. Але я вірю, що коли-небудь вони оцінять те, що я для них зробила.

І, можливо, ми зможемо знайти новий шлях до взаєморозуміння, де важливі не гроші, а увага, підтримка і любов. Адже життя у нас одне, і гроші – це далеко не найважливіша річ, хоча і дуже потрібна.

Багато заробітчанок пересварилися з рідними дітьми через гроші, а багато і втратило дітей, тому що надлишок дармових грошей привів їх не на правильний шлях. Тому я, як заробітчанка з великим стажем розумію, що треба шукати баланс між зароблянням грошей і життям, в якому має бути місце для гарних стосунків з рідними людьми.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

Джерело