Леонід вже тиждень був якийсь задумливий і мовчазний. Віра ні про що його не питала: вона знала характер чоловіка і розуміла, що зараз його краще не чіпати. Настане час – сам скаже.

Так і сталося.

– Віро, – покликав Леонід дружину якось увечері. – Поговорити треба.

Вона ввімкнула посудомийку і сіла в крісло навпроти чоловіка.

– Мене у відрядження відправляють, – сказав Леонід.

– Куди й на скільки? – Запитала Віра.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що Олексій поїхав один, без сім’ї, а його дружина за цей час собі іншого знайшла. Розлучилися вони.

– Він на три роки на якийсь завод закордон поїхав процювати, – згадала дружина.

– У нас усі туди їздять по черзі. Тепер моя черга прийшла, – сказав чоловік.

– Відмовитися не можна?

– У принципі, можна. Не звільнять. Але тоді ніяких перспектив – так і за своїм столом до пенсії сидітиму.

– Зрозуміло. Відповідь, коли треба дати? – Запитала Віра.

– В понеділок. Якщо я один поїду, то житиму в готелі, який оплачує підприємство, плюс відрядження. І зарплата значно вища, ніж зараз. Але приїжджати до вас я зможу лише двічі на рік – у відпустку.

– А якщо усією родиною поїхати? Які там умови? – поцікавилася дружина.

– Двокімнатна квартира. Платимо лише комуналку. Меблі є, щоправда, не дуже. З техніки лише плита та холодильник. Школа поруч із будинком, можна сказати, у дворі. Я у чоловіків питав.

– А що з нашою квартирою робитимемо? – Запитала Віра. – Просто закриємо? Комуналку все одно платити доведеться, щоправда, меншу.

– Можна здати. Якщо, звичайно, хороші квартиранти знайдуться, – сказав Леонід. – Приїдемо – все одно ремонт робитимемо.

Він радів, що Віра погодилася поїхати з ним. Леонід любив дружину і дочку, і дуже не хотів розлучатися з ними на три роки.

– Давай завтра до моїх батьків поїдемо, – запропонувала Віра. – Треба з ними порадитись – адже за квартирою їм доведеться доглядати.

Батьки Віри теж погодилися, що краще таки їхати всією родиною. Хоча, якщо Вероніка не захоче, вона зможе залишитися у бабусі з дідусем.

– Ні, я краще з батьками, – сказала дівчинка.

– Я теж не хотіла б розлучатися з донькою, хоч, звичайно, шкода втрачати таку школу. Невідомо, як там усе складеться, – зітхнула Віра.

– Я й сама зможу займатися, – заспокоїла її дочка. І потім наш математик – Євген Миколайович – веде онлайн-заняття. Я завжди можу до них підключитись. Завтра спеціально дізнаюся у нього. І взагалі, ми повернемося за три роки, і я знову піду до своєї школи. За одинадцятий клас все наздожену, якщо буде потрібно.

– Яка розумна у нас дитина! – засміялася Віра.

На розширеній сімейній раді вирішили, що поїдуть усією родиною, квартиру здаватимуть лише у тому випадку, якщо знайдуть нормальних квартирантів на тривалий термін. Гроші від здавання підуть на спеціальний рахунок для доньки.

– А там розберемося – чи навчання оплатимо, чи на квартиру залишимо, – сказав Леонід.

– На квартиру-то не вистачить, але в будь-якому випадку, гроші зайвими не будуть, – підбив підсумок дід. – І я навіть маю на прикметі цілком пристойну сім’ю, якій можна було б здати квартиру. Якщо, звісно, ​​вони ще не зняли. Син одного мого колеги отримав у спадок ділянку, але у право власності він вступить лише за півроку, до того ж вони задумали там грандіозне будівництво. Тож їм квартира потрібна щонайменше на два роки.

Почали збиратися.

Якось увечері Леонід повідомив дружину, що вдень до нього на роботу приходила мати.

– І що вона від тебе хотіла?

– Обурювалася, що ми здаємо квартиру чужим людям, а своїм навіть не запропонували, – відповів чоловік.

– Свої – це, звичайно, Микола та Світлана? – Усміхнулася Віра. – Нехай навіть не дивляться у цей бік. Їм не стала б здавати навіть за подвійну ціну. Дружина у твого братика – ще той подарунок! Згадай, як торік сварилися господарі дачі, яку на літо зняла Світлана? Як можна було за два з половиною місяці з чистенького будиночка та акуратної ділянки зробити звалище?

– Ти трохи перебільшуєш, – сказав Леонід.

– Перебільшую? А пам’ятаєш, коли Микола та Світлана з дитиною прийшли до твоєї матері на день народження? Таке враження, що вона принесла з собою бачок для сміття і розсипала весь його вміст по квартирі рівним шаром. А коли я побачила брудний памперс на кухонному столі, мені зле стало. У тебе нормальний брат. Але Світлана… Як Микола з нею живе?

Переїхали у середині серпня. Інша країна зустріла їх привітно. Леонід одразу ж вийшов на роботу, а Віра та Вероніка потихеньку обживали квартиру. Незабаром орендовані стіни стали затишною двокімнатною квартирою.

Вероніка швидко завела собі друзів, які жили в цьому будинку і по сусідству, тому коли вона прийшла в новий клас, у неї вже були там приятелі.

Незабаром і Віра знайшла роботу.

Минуло вже два роки, коли Вірі на мобільний зателефонувала їхня квартирантка:

– Віро Володимирівно, до нас сьогодні приходила якась жінка. Сказала, що вона мати вашого чоловіка.

– І що вона хотіла? – Запитала Віра.

– Її цікавило, коли у нас закінчується термін оренди. Але я їй сказала, щоб вона всі запитання задавала вам. Ми, відверто кажучи, розраховуємо на продовження договору, у нас на будівництві виникли проблеми.

– Правильно відповіли. І договір ми продовжимо. У нас за кілька тижнів відпустка, ми приїдемо, і тоді вирішимо всі питання, – сказала Віра.

А ввечері вона розповіла про цю розмову чоловікові:

– Подзвони матері, дізнайся, в чому проблема. Відчуваю, Світлана знову щось викинула.

Справді, мати повідомила Леоніду, що Микола з дружиною чекають на другу дитину. Світлана, яка працювала без офіційного оформлення, з роботи попросили, і платити за орендовану квартиру їм стало нічим. Ось вони і з’явилися до двокімнатної квартири матері.

– Леонід, ти не уявляєш, в якому безладі я зараз живу! – Розповідала мати. – Світлана нічого не робить. Навіть за Сашком не дивиться. Я якось прийшла забрати його з дитячого садка, то мені вихователька зробила зауваження, що ми приводимо брудну дитину. Я тепер сама і для онука, і для Миколи перу та прасую. І готую сама. Світлану переживаю до каструль підпускати. От я й подумала: вас ще рік не буде. Може, я поки що у вашій квартирі поживу? Ви мене знаєте: не зіпсую нічого і не зламаю.

– Я поговорю з Вірою, – пообіцяв Леонід матері.

– Я думаю, що цього робити не варто, – сказала Віра, вислухавши чоловіка. – Мені теж шкода Марію Степанівну. Ну, поживе вона у нас цей рік. А коли ми повернемося, куди вона піде? Знову у свою квартиру? На той час Світлана там обживеться, тож навряд чи буде рада свекрусі. І всеодно її звідти виживе. Тут треба вирішувати питання кардинально. Ось поїдемо у відпустку та поговоримо.

Складне питання справді вдалося вирішити. Виявилося, що Світлана має у передмісті будиночок, який дістався їй від бабусі. Нині в ньому ніхто не живе. Електричкою – всього двадцять хвилин.

Леонід та Микола з’їздили до села подивитися житло. Будинок був невеликий – кухня, дві кімнати, веранда. Проведено газове опалення, але котел треба було міняти. Потрібні були ще деякі роботи.

Брати упорядкували будинок, Леонід оплатив роботу газової служби – тепер у будинку можна було жити взимку. Меблі, посуд та інше домашнє начиння – все там є. Найняли людей, щоб скосили бур’ян на ділянці.

– Ну от, Миколо, живіть. Ганок сам полагодиш. Навесні город посадіть. І давай змінюй роботу. Адже ти інженер-будівельник, а сидиш у конторі, стукаєш по клавішах. Там, окрім тебе, жодного чоловіка немає, тільки молоді дівчата. І ті йдуть, як тільки знайдуть роботу краще. А ти все сидиш там. Коли звідси до міста їдеш – зовсім поряд будівельна фірма є. Там зарплати вдвічі більші, ніж у твоїй конторі. Щоправда, працювати треба.

Марія Степанівна нарешті змогла оселитись у своїй квартирі. Хоча їй довелося викликати клінінгову службу: самій розібрати безлад, що залишився після Світлани, було не під силу, А Віра допомагати відмовилася:

– Ще я чужий безлад не вигрібала, – сказала вона.

Останній рік тривалого відрядження пролетів швидко. Квартиранти з’їхали за три місяці до того, як господарі повернулися до своєї квартири. Але за цей час під керівництвом батьків Віри у квартирі було зроблено ремонт. Колір плитки та малюнок шпалер погоджували по відеозв’язку.

Тож Віра, Леонід та Вероніка приїхали до чистої, відремонтованої квартири.

Леонід мав ще цілий місяць відпустки, Віра поки що не влаштувалася на роботу, а Вероніка мала канікули. Тож вони вирішили з’їздити до моря. Але перед цим разом із Марією Степанівною поїхали відвідати Миколу та Світлану.

Як тільки гості увійшли на подвір’я, вони здивувалися: бур’ян на городі зростав ще пишніше, ніж минулого року. Жодної грядки, жодної картопляної борозни.

Ганок Микола так і не полагодив, тому в будинок довелося входити, переступаючи через сходинку, що провалилася.

Повітря в будинку було застояне, до того ж пахло чимось кислим, речі були розкидані по всій кімнаті, на столі стояв брудний посуд, двері в другу кімнату були на одному завісу. Діти повзали на підлозі.

Микола спокійно лежав на дивані та дивився телевізор. Почувши голоси, з іншої кімнати вийшла заспана Світлана.

– Леонід, ми з Веронікою почекаємо вас на вулиці, – сказала Віра, поставивши пакет із подарунками для дітей на стілець.

Вони сіли на лавку за хвірткою. Марія Степанівна та Леонід вийшли хвилин за двадцять.

– Поїхали швидше, – сказала Віра. – Мені зараз найбільше хочеться прийняти душ. Як можна так жити? Чому Микола не попросить Світлану прибрати весь цей безлад? Та й сам теж міг би поворухнутися. Мені здається, якщо їх у кришталевий замок поселити, вони і з нього смітник зроблять. Маріє Степанівно, ви б хоч із сином поговорили. Діти ростуть у таких умовах.

– Думаєш я з Миколою не розмовляла? Він і сам такий – зайвий раз пальцем не ворухне. І роботу так і не змінив. Що я можу зробити? Нехай живуть, як хочуть, – відповіла свекруха.

А за два тижні Марія Степанівна явилась у квартиру Віри та Леоніда.

– Віра! – вигукнула вона з порога. – Це ж ти скаргу в соцслужбу написала?

– Я, – відповіла Віра. – Нехай ваш Микола зі своєю дружиною хоч на сміттєзвалищі живуть, але діти так жити не повинні. Що комісія прийшла?

– Так, учора прийшли, а у Світлани, як завжди, безлад. Тож їм сказали, що дітей заберуть, якщо вони порядку не наведуть!

– І правильно зроблять! Дві здорові дорослі люди зовсім полінувалися. Ну, що вони хоча б зараз почали щось робити? – Запитала Віра.

– Почали. Микола дзвонив, просив вас приїхати їм допомогти, – сказала свекруха.

– Ми їм допомогли, коли вони вселялися – і відремонтували, і відмили. А вони знову все зробили. Все, хай тепер самі.

А Світлана і Микола в цей час, прибираючи дім і двір, щосили лаяли Віру:

– Ну яка її справа, як ми живемо? Ми ж до неї не ліземо? Теж мені, фіфа! У хату зайшла – ніс заткнула. Я тебе в гості не кликала, – лаялася Світлана.

А Віра до неї більше і не збиралася.