Ексклюзив

У 2024 році на найвищій вершині світу замайорів бойовий прапор 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Цей стяг пройшов складний шлях, щоб стати символом сили, мужності та підтримки українських воїнів. На Еверест підняла його киянка Антоніна Самойлова, яка є однією з шести українок, які коли-небудь підкоряли цю вершину. 

Цьогоріч Антоніна здійснила унікальний подвиг, підкоривши два «восьмитисячники» поспіль — Еверест та Лхоцзе. На вершині вона звернулася до українських військових зі словами вдячності: «Це прапор з фронту. Він побитий війною. Я хочу передати підтримку і привіт кожному українському воїну, який там, на передовій, захищає нас всіх. Дякую, великий вам уклін».

Редакції «Київщини 24/7» вдалося поспілкуватися з Антоніною. Як від гри на скрипці вона прийшла до штурмів Евересту? Кому присвячує свої вершини? Та які сходження планує і де знаходить спонсорів для експедицій?

Коротка довідка:

• Антоніна Самойлова народилася в Черкасах, місце проживання – місто Київ.
• До захоплення горами, Антоніна працювала дизайнером інтерʼєрів.
• Вперше в гори рекордсменка потрапила у 2018 році за збігом обставин, які змінили її життя.
• Окрім трьох сходжень на Еверест, Антоніна підкорила чотиритисячник Вінсон, пʼятитисячники Кіліманджаро, Ельбрус, Котопахі, Орісабу, Ільїнса Норте, Ільїнса Сюр та Каямбе, шеститисячники Лобуче (двічі) та Ама-Даблам, а також восьмитисячники К2, Лходзе та Манаслу.

Від редакції:

На Землі є всього 14 гірських вершин, які сягають позначки у 8 тисяч метрів. Щорічно тисячі людей випробовують свої сили у сходженнях на «восьмитисячники». Це завдання є справжнім випробуванням тіла та духу, і не всі сміливці можуть його здолати. 

В Україні високогірні сходження не є надто популярними. Причина цього банальна – в Україні немає «восьмитисячників», а сходження, разом із трансферами та спорядженням коштують десятки тисяч доларів. Незважаючи на це, підйом на Еверест здійснило близько 10 тисяч людей у світі, серед них – 31 українець та 6 українок, однією з них є Антоніна Самойлова.

«Людина, яка ніколи не була вище 6 тисяч метрів, не зможе одразу піти на Еверест»

– Тоню, скажіть, будь ласка, чому Ви підняли на вершину Еверест саме прапор «Едельвейсу»? Можливо, є якась історія? 

Насправді, це сталося випадково. В мене була ідея – підняти прапор із фронту на вершину Евересту. Прапор, який побитий війною та пережив бойові дії. І цю ідею я розповіла своєму знайомому, військовому журналісту, який зв’язав мене з бригадою «Едельвейс». Вийшло дуже символічно, адже бригада є гірсько-штурмовою і має прямий зв’язок із горами. Я зв’язалася з їхнім пресофіцером, і так сталося, що саме їхній прапор опинився на найвищій точці світу.

– Розкажіть про себе, звідки у вас любов до гір? Можливо якась подія або людина повпливала на те, що Ви захопилися не просто походами, а високогірними сходженнями.

– Взагалі, вперше в гори я пішла у 2018 році. Це було не моєю ініціативою, а одного з моїх друзів. Він запропонував такий вид відпочинку, хоча відпочинком це взагалі назвати важко. Так я і потрапила в гори.  Першою була гора Кіліманджаро. Після цього сходження я не закохалася в гори, а навпаки: сказала, що більше туди не піду, оскільки була абсолютно незнайома з горами та з тим, що робить з людиною висота. Кіліманджаро – це 6 тисяч, і там вже відчувається дія висоти на організм, особливо, коли ти вперше в горах. Зокрема ти розумієш наскільки холодно може бути. До першого сходження я підійшла не підготовленою, а отже і враження у мене були не найкращі. Але все погане завжди забувається, а гарні емоції, які приносять пригоди, залишаються. Вже через рік після сходження на Кіліманджаро я знову пішла у гори. 

По-справжньому я закохалася в гори тоді, коли вирушила у свою першу велику експедицію в Антарктиду. Рішення відправитись туди я ухвалила абсолютно самостійно. Це дало мені відчуття великої експедиції. Ми з командою піднялись на найвищу точку Антарктиди — гору Вінсон. Це сталося наприкінці 2021-го і на початку 2022 року. Я зустрічала Новий рік в Антарктиді. Це була надзвичайна подорож, яка досі залишається однією з моїх улюблених.  

І саме після цієї експедиції я остаточно закохалася в атмосферу гір і пригод. 

– Ви тричі підіймались на найвищу вершину світу, не кожна людина може витримати настільки сильні фізичні та моральні випробування. Як Вам вдається підтримувати себе у настільки гарній формі? Як відбуваються Ваші тренування? 

– Підійматися на Еверест —  дуже складно. По-перше, я думаю, що мені допомагає природна витривалість, яку я отримала від батьків. Від народження я фізично дуже сильна і витривала, хоч і ніколи не займалася професійним спортом. Мій батько, тренер із боротьби, він завжди казав, що в мені «померла олімпійська чемпіонка». Він бачив мій потенціал, але я пішла іншим шляхом — займалася грою на скрипці. Але ця природна обдарованість допомогла мені в альпінізмі.

До третього сходження на Еверест я долала і підкорення Лходзе, ще одного восьмитисячника. Я не знала, чи зможу підкорити дві гори по вісім тисяч метрів за одну добу, але розуміла, що це вимагає серйозної підготовки. Найкраща підготовка до гір, як кажуть альпіністи — це самі гори. Наприклад, якщо ти готуєшся до Евересту, треба часто ходити в нижчі гори, щоб організм звикав до довгих переходів. На Евересті тривалість переходів може становити 8–10 годин, а в штурмовий день – навіть до 20 годин.  

Витривалість потрібно виховувати кардіонавантаженнями. В умовах рівнини, наприклад, в Україні, найкращий варіант — біг. Я тренувалася з тренером, який працює з олімпійцями та марафонцями. Він розробив для мене спеціальну програму інтервального бігу, і я побачила значний результат під час сходження на Еверест і Лходзе.  

Перед другим Еверестом я багато тренувалася в горах Еквадору, виконувала технічні сходження, долала довгі переходи, щоб підготуватися до висоти. Також корисними є комбіновані тренування, як-от кросфіт, які розвивають витривалість і зміцнюють серцевий м’яз.  

Однак до висоти потрібно звикати поступово. Часто в Instagram мені пишуть, мовляв: «Я хочу піти на Еверест, можна наступного разу з вами». Але люди, які ніколи не були на висоті, навіть уявлення не мають, що це таке. Спершу потрібно піднятися на гори висотою до 5 тисяч метрів, потім поступово переходити на 7 тисяч і більше. Людина, яка ніколи не була вище 6 тисяч метрів, не зможе одразу піти на Еверест — організм просто не витримає.  

Висота супроводжується гіпоксією, змінами тиску та іншими випробуваннями для організму. Тому підготовка до Евересту — це поступове сходження на нижчі гори, аби звикнути й зрозуміти, як працювати в умовах висоти.

– На Евересті надзвичайно часто трапляються летальні нещасні випадки серед альпіністів, їх тіла часто залишаються на горі. Скажіть, будь ласка, чи бачили Ви цих людей, та що під час цього відчували? Чи не було бажання покинути все та повернутись у безпеку? 

– Так, це правда. На Евересті є люди, які залишилися там назавжди. Останніми роками, зокрема за останні три роки, коли я там була, розпочалася програма зі спуску тіл загиблих вниз. Це надзвичайно дорога процедура, адже спустити заледеніле тіло, яке пролежало там роками чи десятиліттями, дуже складно через його вагу та стан. Проте ці роботи почали проводити, і зараз побачити тіла загиблих там можна значно рідше.

Є одне тіло, яке лежить майже перед самою вершиною. Я бачила його всі три роки, коли була на Евересті. Людина виглядає так, ніби спить, оскільки через низьку температуру тіла не розкладаються, а зберігаються, як у морозильнику. Мені сказали, що ця людина загинула ще у 2019 році.

Іноді можна побачити, хоч це страшно звучить, свіжі тіла людей із поточного сезону, які йшли перед тобою, але загинули, і їх ще не встигли спустити. Часто вони лежать прямо біля провішених мотузок чи стежини.  

Однак це не викликає моторошного стану. По-перше, всі, хто йде на Еверест, знають, на що йдуть, і розуміють, що це повністю їхня відповідальність. Кожен усвідомлює, що з ним може трапитися те саме.  

Особисто у мене це не викликало бажання повернутися. Ні! Ти сприймаєш усе інакше. На такій висоті мислення змінюється. Ти концентруєшся на собі, на своїх діях, на виживанні, на тому, щоб дійти до мети й спуститися назад. Усе інше стає чимось другорядним, емоційний бар’єр захищає від надмірного розчулення.

«Мій тато і брат пішли добровольцями в армію з перших днів війни»

– У мережі є інформація про те, що Ваш батько та брат проходять службу у Силах оборони України. Чи могли б Ви розповісти як вони ставляться до Вашого захоплення? 

– Мій тато і брат пішли добровольцями в армію з перших днів війни. Вони не є професійними військовими, але весь цей час служать. Водночас я всі ці три роки проводила в горах.

Можу сказати, що тато дуже хвилювався за мене з самого початку, особливо під час першого сходження. Але й під час другого і третього разу він переживав не менше, навіть більше, тому що я хворіла і йшла на гору у хворобливому стані, а бути хворою в горах – значно підвищує ризики летального випадку. Будь-яка, навіть незначна, хвороба на великій висоті може швидко перерости у серйозну проблему. Всі запальні процеси в таких умовах розвиваються значно швидше, ніж за нормальних умов.

Мій тато, розуміючи це (він добре знається на фізіології), сильно переживав, брат також хвилювався, як і вся моя сім’я. У мене є ще сестра, і всі вони – моя група підтримки. Вони знають, що навіть якщо скажуть: «Тоню, не йди», то це нічого не змінить, бо я все одно піду. Тому вони цього не кажуть, а просто проводжають мене і чекають.

У нас навіть є група в Viber під назвою «Група підтримки альпініста». Саме туди я першою пишу, коли завершую сходження, повідомляючи, що повернулася і що зі мною все гаразд.

– Що Ви відчули, коли вперше піднялись на найвищу точку світу? 

– Моє перше сходження було пов’язане з дуже незвичайною історією. Воно сталося спонтанно, зовсім незаплановано. Усе відбулося так швидко, що коли я опинилася на вершині Евересту, не могла повірити, що це реальність.  

Моя перша думка, коли я стояла там: «Це справді я? Це правда, що я тут стою? Тоня Самойлова, яка зійшла на Еверест…» Це здавалося неймовірним.  

Емоції, які я відчувала, були настільки сильними, що описати їх словами просто неможливо. Це було відчуття досягнення великої мрії, причому мрії, що збулася у вирі подій, швидко і несподівано. Це лише посилило враження, зробивши момент більш яскравим і незабутнім.

– Яке зі сходжень Вам далось найважче та чому?

– Якщо говорити про мої три сходження на Еверест, то найскладнішим був другий, а перший, до речі, виявився фізично найлегшим. Під час першого я буквально «злетіла» на вершину, без великого досвіду і підготовки.  

А от другий Еверест став справжнім випробуванням. Я хворіла на COVID-19 у досить важкій формі — був сильний кашель і слабкість. За три дні до вершини я зрозуміла, що просто не можу йти далі. У мене навіть не вистачало сил перевернутися у спальному мішку в наметі. Було настільки погано, що розглядали можливість моєї евакуації гелікоптером через хворобу.  

Але я вирішила дати собі ще одну ніч. Подумала: «Я посплю, а зранку побачу, чи зможу йти». І я спробувала. Це було неймовірно важко, але я дійшла до вершини. Другий Еверест забрав у мене дуже багато сил, і я довго відновлювалася після цього.  

Всі, хто перехворів на COVID-19, знають, як він виснажує організм. А якщо ти хворієш в умовах високогір’я, де й без того важко дихати, це стає подвійним викликом.  

До речі, третій Еверест я також підкорила, хворіючи на COVID-19, але цього разу в легшій формі. Я перехворіла на початку експедиції, і коли настав час штурму, вже майже одужала. Це, звісно, дуже допомогло, і сходження пройшло легше, ніж друге.

Якщо говорити не про Еверест, а про гори взагалі, то найважчим сходженням для мене було підкорення гори К2. Це друга за висотою гора у світі, яка вважається надзвичайно складною і небезпечною. Її навіть називають «Гора-вбивця». Вона розташована у Пакистані. Сходження на К2 було дуже складним саме по собі. Але в мене, як завжди, не обійшлося без пригод і цього разу. У мене почалися серйозні проблеми із зубом мудрості: він запалився прямо під час експедиції. Довелося терміново виривати зуб у Пакистані. Це була ціла історія, про яку можна писати книжку (сміється).  

– Висотний альпінізм доволі дороге заняття. Чи могли б Ви розповісти як знаходите кошти для сходжень? Чи залучаєте спонсорів для своїх експедицій?

– Висотний альпінізм — це дійсно дороге заняття, і експедиції на восьмитисячники потребують значних фінансових ресурсів. Тому я ходжу зі спонсорами. Знайти спонсора — це окрема і дуже непроста справа. Але мене надихає те, як великі компанії зараз підходять до цього питання не лише заради реклами, а й задля соціального впливу, підтримуючи альпінізм.  

Наприклад, у своїй третій експедиції на Еверест і Лходзе я співпрацювала з компанією «Єва». Разом ми створили місію, спрямовану на підтримку жінок, показуючи, що вони здатні на неймовірні речі. Ми хотіли надихнути їх на те, щоб вони не боялися йти назустріч своїм мріям, робили сміливі кроки і не забували про себе. Адже часто люди забувають дбати про власний ресурс, доводячи себе до виснаження, після якого важко відновитися.  

Наш підхід полягав у тому, щоб наголосити: лише зберігаючи свої сили й ресурси, ви зможете допомагати близьким і досягати своїх цілей. Разом із «Євою» ми розробили цілу програму, і я дуже рада, що великі компанії підтримують такі соціально значущі ініціативи.  

Без підтримки «Єви» я б, можливо, не змогла здійснити сходження на Еверест, а люди, своєю чергою, не отримали б цієї натхненної історії. Це свого роду замкнене коло, де одна частина підтримує іншу.  

Робота зі спонсорами вимагає великих зусиль: потрібно пояснити, чому саме ти заслуговуєш на їхню підтримку, донести ідею, яка стоїть за сходженням. Але коли це працює — результат вражає.

– Які у Вас плани на майбутнє? Які вершини плануєте підкорити, які країни відвідати та чому?

– Планів, як завжди, дуже багато. Головне, щоб вистачило сил і здоров’я для їх реалізації. Я вже відчуваю, що організм виснажується. Еверест забирає дуже багато ресурсів, а висота загалом прискорює процеси старіння й сильно виснажує організм.  

Після мого останнього сходження на Еверест наприкінці травня, я ще досі повністю не відновилася. Я робила все можливе для відновлення — проводила час на морі, плавала, засмагала, їла багато фруктів. Навіть попри це, сили повертаються дуже повільно.

Мрій і планів у мене вистачає. Наприклад, є гори, на які я давно мрію піднятися, і це не обов’язково восьмитисячники. Під час експедицій на висоті я часто собі обіцяю, що більше не підкорюватиму високі гори — вони виснажують і для здоров’я нічого хорошого не роблять. Я вирішую, що зосереджуся на технічних спортивних сходженнях у нижчих горах.  

Серед таких гір є моя мрія – Альпамайо в Південній Америці. На мій погляд, це найгарніша гора у світі. Вона технічно складна, але дуже красива, і я б дуже хотіла її підкорити.

Ще один виклик – гора Деналі на Алясці. Мене дуже надихає дух розповідей Джека Лондона, які я любила читати в дитинстві, особливо його історії про Аляску й північні пригоди. Тому Аляска – однозначно серед моїх пріоритетів.

Окрім гір, я останнім часом захопилася серфінгом. Це здається здоровішим і легшим для організму видом спорту. Цього літа і восени я тренувалася, і тепер хочу їздити в місця, які ідеально підходять для серфінгу. Наприклад, дуже хотіла б побувати на Гаваях.

З більш екстремальних ідей мене цікавлять серйозні експедиції в джунглі, наприклад, в Амазонію. Це захопливо, але й небезпечно – ризиків багато, можна загинути від отруйних тварин чи рослин, або навіть стати здобиччю ягуара. Такі експедиції викликають страх, але водночас дуже приваблюють своєю унікальністю.

– Український альпініст Валентин Сипавін підіймався на Еверест вісім разів. Чи немає у Вас бажання побити його рекорд?

– Ми з Валіком, до речі, дружимо. Він був одним із тих, хто підтримував мене під час мого першого сходження на Еверест, давав поради й ділився досвідом.  Я не планую з ним змагатися, тому що для нього це професія – він гід, який водить людей на вершину. Бути гідом на Евересті я не хочу, адже це величезна відповідальність. Мабуть, це не для мене.

Я впевнена, що він завжди буде попереду, адже щороку матиме клієнтів і продовжуватиме вести їх на вершину. Він дуже сильний альпініст, справжній молодець. Я щиро бажаю йому ще багато нових сходжень і успіхів у всіх його починаннях.

– Дуже цікавою ідеєю був Ваш збір, де за донат можна було потрапити на Еверест у Вашому рюкзаку. Чи могли б Ви розповісти скільки коштів вдалось зібрати цією надзвичайно крутою ініціативою?

– Абсолютно погоджуюсь, що це була цікава ініціатива, яку було реалізовано під час третього сходження. Ми з моїми менеджерами ретельно її продумали, і я була впевнена, що вона «злетить». Але ніколи не вгадаєш, як відреагують люди.  

Ми збирали кошти на кисневі концентратори, кожен із яких коштує близько 500 тисяч гривень за комплект. На жаль, вдалося зібрати лише трохи більше як 100 тисяч гривень – значно менше, ніж я очікувала. Ця банка досі відкрита, але, мабуть, я скоро її закрию. Люди, звісно, переказували кошти, але загалом зацікавленість була недостатньою.

У межах ініціативи виграв чоловік, який надіслав не своє фото, а фото своїх двох дітей. На жаль, через війну він зараз розлучений із ними. Вони символічно «потрапили» на вершину Евересту, і я передала їм привітання.  

Ми також організовували інші збори після мого другого Евересту та після Манаслу. Але я помічаю, що з кожним роком і навіть місяцем збирати кошти стає дедалі важче. Люди втомилися, багато хто вже просто не має фінансових можливостей донатити. І ті, хто організовує збори, часто не знають, як зацікавити людей чи знайти нові підходи, щоб ініціатива спрацювала.  На жаль, це реалії сьогодення.

«Подорожі – це одна з найкращих речей, яка може з нами трапитися» 

– Ви багато подорожуєте. Чи могли б Ви дати поради тим, хто лиш планує зайнятись мандрами?

– Я дуже багато подорожую, настільки, що іноді думаю: час трохи пригальмувати. Останні пів року після Евересту склалися так, що літо й вересень пройшли у постійних переїздах. Здавалося б, це відпочинок, але коли кожен день ти кудись їдеш, організм усе одно втомлюється. Зараз я відчуваю, що часом просто хочеться побути вдома, полежати на дивані й перепочити.  

Але якщо обирати між тим, подорожувати чи ні, я завжди обираю подорожі. Це унікальний досвід, який приносить нову життєву мудрість і розвиток. Подорожі — це своєрідний «нативний розвиток», адже людина вбирає нову інформацію, знайомиться з культурами, дізнається більше про людей і їхню психологію. Це одна з найкращих речей, яка може з нами трапитися.  

Щодо порад, я можу поділитися своїми враженнями про країни, які мене найбільше вразили.  

1. Антарктида — це топ для мене. Потрапити всередину континенту дуже складно, але це враження на все життя. Там відчуваєш могутність природи: жодних форм життя, вічна мерзлота, нескінченне сонце, яке влітку ніколи не заходить за горизонт. Ми зустрічали там Новий рік, і сонце було на рівні, як о четвертій годині дня. Цей досвід неймовірно сильний.  
2. Японія — це ще одна унікальна країна. Я була там двічі: вперше у 2008 році, а вдруге цього вересня. У 2008-му Японія була далекою від західної цивілізації, і це робило її ще цікавішою. Зараз я побачила, наскільки вона змінилася і стала більш «вестернізованою». Проте її культура залишається сильною й унікальною. Рекомендую подорожувати не лише до Токіо, а й усією країною, як я це робила, відвідуючи нові місця кожного дня. Моя мрія побувати в японській глибинці здійснилася, і це був дуже цікавий досвід.  
3. Сполучені Штати, зокрема Нью-Йорк. Я обожнюю мегаполіси. Три роки я жила в Лондоні, а Київ — моє рідне велике місто. Мені потрібна енергетика великих міст, тому Нью-Йорк мене просто зачарував.  

Щодо подорожей, я вважаю, що ідеальних умов ніколи не буде. Якщо є хоча б невелика можливість вирватися, її потрібно використовувати. Особливо це важливо під час складних періодів у житті, коли людина відчуває розгубленість, депресію або знаходиться на роздоріжжі. Подорожі здатні вивести з рутини, подарувати сильні емоції й «вилікувати» психологічно.  

Якщо обирати між пляжним відпочинком у Туреччині чи трекінгом у Гімалаях, я завжди раджу друге. Трекінг, експедиції чи активні пригоди принесуть набагато більше вражень і користі, ніж пасивний відпочинок.

– Чи є у Вас стоп-досягнення, те, що Ви зробите, і зупинитесь, якась конкретна мета? Чи все ж таки вся суть у шляху, а не в кінцевій точці?

– Ні, такого остаточного досягнення немає і не буде. Вся суть нашого життя полягає в тому, щоб не зупинятися, рухатися вперед, знаходити в собі нові мрії та цілі, а потім досягати їх. Інакше є ризик емоційно скотитися вниз. Людина обов’язково повинна жити з метою, до якої прагне. Це те, що наповнює життя змістом.  

Якщо говорити про гори, то для когось таким «стоп-досягненням» може стати Еверест — найвища гора світу, складна і значуща. Але ні, завжди є щось більше. Існує безліч інших чудових гір, які в технічному плані навіть складніші за Еверест. Або ж можна створювати власні програми та цілі: досліджувати нові місця, пробувати щось нове, як, наприклад, серфінг, яким я зараз захопилася.  

Суть у тому, щоб завжди створювати для себе нові сходинки, до яких хочеться піднятися, і ніколи не зупинятися. Як на мене, це і є головний сенс життя — жити цікаво, розвиватися і постійно знаходити джерела натхнення.  

Я бажаю всім читачам ніколи не зупинятися, завжди бути закоханими в життя і мати до нього великий інтерес. 

Читайте також: Демографічна криза: до 50% українців можуть не повернутися з-за кордону після закінчення війни

Фото: Антоніна Самойлова

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.