Ніна приїхала в гості до мами й тата, які нещодавно купили будинок невеличкий в селі. І знову привезла дві повні великі сумки їм різних подарунків.

У хаті виявилася лише мама одна, Валентина. Після того, як мама з донькою обійнялися, мати подивилася на сумки, які донька привезла і невдоволено запитала:

– Ти знову за своє?

– Що знову, мамо? Що ти маєш на увазі? – Ніна вдала, що не розуміє питання.

– Ми, здається, з татом тобі вже не один раз говорили про твої нам подарунки та смаколики різні! Навіщо ти їх щоразу привозиш до нас повні торби?

– Мамо, ну, годі вже про це говорити! – з посмішкою сказала дочка. – Це ж вам від нас Михайлом моїм! Від щирого серця. Там одяг всякий, постільна білизна, продукти. Краще скажи – тато де?

– Десь там на вулиці біля господарства свого порається. Ще й облаштовує там собі майстерню. – Мати все ще косо та невдоволено дивилася на великі сумки дочки. – І все-таки, Ніно, я тебе не зрозумію. Щоразу одне й те саме ми з батьком тобі говоримо. Ми що, з батьком не маємо їсти чого? Чи нам одягнути нічого з ним?

– Ну, мамо! Ну, годі! Нам із Михайлом приємно купувати для вас речі! Про кого нам ще потрібно дбати, як не про власних батьків?

– Он, воно воно що, – мати так важко зітхнула. – Дбати вам, значить, нема про кого? Ви вже живете разом із Михайлом п’ять років, і все без дітей, на жаль. Запам’ятай мої слова, донечко, ще раз привезеш нам повні сумки цього всього добра, я тебе прожену! І потім можеш ображатись на мене і тата, скільки хочеш! Тобі зрозуміло чи ні?

– Мамо, що з тобою? Для чого ти так говориш? – Ніна розгубилася.

– Нам із батьком неприємно, що ви з Михайлом витрачаєте на нас гроші!

– Як це? Чому ти так говориш, мамо? Ви ж мої батьки!

– Ну й що?

– Мамо, ну як ти не розумієш?! Мені якось зовсім незручно приїжджати сюди з порожніми руками до вас!

– Це з чого це тобі за це має бути соромно?

– Як із чого? Ви ж з татом мене все життя виховували. Інвестували у мене чималі гроші, в усьому відмовляючи собі. Я стільки років навчалася, а ви це все тягнули на собі. Тепер я, завдяки вам, дуже добре заробляю, і тому мушу вам допомагати. Я вам всім, що маю завдячую.

– Не кажи такого! Ти просто наша рідна дочка, яку ми любимо і все!

– Чому так кажеш, мамо?! Ви ж мене на ноги поставили!

– А як ще могло бути інакше? – мати з подивом дивилася на дочку. – Ми мали тебе виховати, адже ти наша дитина. Це був наш обов’язок.

– Правильно, – погодилася Ніна. – А тепер я маю вам віддати все, що ви в мене вклали за багато років. Я ж перед вами боржниця.

– Боржниця? – Валентина подивилася на доньку дивними очима, потім повільно сіла на стілець. – Он значить, які думки у тебе в голові. Ти й минулого разу щось про це нам з татом говорила. Я думала, що ти так жартуєш, а ти серйозно так думаєш.

– Які жарти, мамо? – Ніна теж сіла на інший стілець, навпроти мами. – Настав час віддавати вам борги. Я люблю вас і хочу за все добре віддячити, адже заробляю я добре, а все тому, що ви, свого часу, дуже добре дбали про мене, допомагали мені, на ноги поставили.

– Виходить, ми з татом виховували тебе в борг? – у голосі матері відчулася образа. – Любили тебе, плекали, одягали, і зовсім не тому, що любили тебе і вважали це своїм обов’язком, а з думкою, що ти нам все до копієчки колись повернеш? То що?

– Мамо, я не розумію, ти чому ображаєшся? – У Віри в очах з’явилося здивування. – Ти ж радіти маєш, що я вам допомагаю. Так у світі влаштовано – батьки вкладаються у свою дитину, щоб вона його потім утримувала. Це ж як інвестиції. А ми ж у тебе вкладалися не для цього!

– А для чого? – розгубилася Ніна.

– Як – для чого? Ми дбали про тебе, бо любили тебе. Ми були впевнені, що все те, що ми в тебе вклали і тобі подарували – ти вкладатимеш і даруватимеш своїм дітям, нашим онукам!

– Так немає ж, мамо, у мене дітей! – Відповіла Ніна. Їй стало сумно від цих слів, бо вона з чоловіком добре знали, що в них не буде дітей, нікому не хотіли говорити, а мама постійно нагадувала їм про це, просила онуків, ще й сердилася, що діти тягнуть з цим. Вона й щоразу зараз доньці нагадує про це, а самій Ніні дуже важко це чути.

– Це я розумію. Але ж ми подарували з татом тобі життя з надією, що ти продовжуватимеш це життя, А виходить так, що ти це життя несвідомо намагаєшся нам повернути назад. Виходить, що ти наш рід на собі обриваєш. Ви із Михайлом повинні тепер дарувати подарунки не нам, а вашим дітям. І коли ми з батьком побачимо, що в тебе є продовження у дітях, тільки тоді ми зрозуміємо, що тебе не даремно виростили. І лише тоді ми будемо щасливі.

– Тільки тоді? – Сумно запитала дочка.

– Так.

Ніна сумно вийшла на вулицю, тепер їй ще довго буде важко на душі. Адже їй самій важко змиритися з думкою, що в неї не має дітей, а мама щоразу нагадує і дорікає. Але жодна людина не зрозуміє її, лише та, яка була на її місці.

Що робити? Чи варто говорити батькам про це, адже вони дуже засмутяться? Чи краще мовчати про це, навіть коли мама при кожній зустрічі нагадує про онуків?

Джерело