– Як же так? Без мого дозволу продали? – вже не стримуючи емоцій, вигукнула Лариса Петрівна. – Як ви могли, Григорій? Не чекала від тебе!

– Мамо, ну що ти сваришся? Так, вийшло. Покупець швидко знайшовся. А нам гроші терміново були потрібні. Ти ж знаєш, Алла свою справу відкриває. І що, ми повинні були чекати, поки ти повернешся додому з санаторію, щоб запитати тебе, чи не проти продажу нашої з нею дачі? Так, чи що? – з обуренням сперечався з матір’ю Григорій.

– Як же так, синку? Адже у мене стільки спогадів пов’язано із цим будинком! – продовжувала Лариса Петрівна ображено. – Та й у тебе також. І порадитись не завадило б!

– Мамо, я тобі все вже пояснив, – з розпачем промовив Григорій і вимкнувся.

Лариса Петрівна обурювалася. Останнім часом вона себе почувала непотрібною та покинутою. Якимось ізгоєм у своїй родині. А у всьому вона винна, молода дружина сина Алла.

Саме з її появою Григорій став зовсім іншим і абсолютно нехтував всіма бажаннями та порадами матері.

Ось і сьогодні жінка відчула себе зовсім непотрібною. Більше того, засмутилася від останньої новини.

Коли чоловік Дмитро наполіг на тому, щоб подарувати на весілля Григорія, їхнього єдиного сина, старовинну дачу його батьків, вона була проти. Але чоловік був невблаганний, і Ларисі довелося змиритися.

– Дмитро, вони ж продадуть її на другий день! Невже тобі не шкода цей будинок, адже це пам’ять про твоїх батьків, про дитинство? – сперечалася вона з чоловіком.

– Ларисо, що ти вчепилася в цей будинок? Нам із тобою вже нічого не треба, окрім нашої квартири. А молоді хай самі вирішують – вони там житимуть чи продадуть його. Грошей ми з тобою не накопичили, щоб синові зробити хороший подарунок. Тож на весілля подаруємо дачу. І все, не сперечайся зі мною. Я так вирішив.

І ось тепер, за п’ять років після весілля, син повідомив матері про те, що продав її улюблену дачу. Якби Дмитро був живий, він не схвалив би таке рішення сина. Лариса Петрівна була в цьому певна.

Дача ця була просто диво як гарна! Дерев’яний двоповерховий будиночок з великими вікнами, світлою заскленою верандою та двома балконами, а також дерев’яним різьбленням на фасаді розташовувався в красивому селищі. Поруч був сосновий ліс та велике озеро.

Колись давно, одразу після весілля, молоді Лариса та Дмитро жили там якийсь час. І Лариса Петрівна завжди ці дні згадувала як найчарівніші у своєму житті. Не треба було їхати ні на які курорти – там було все!

І природа у всій своїй красі, і тихе селище з ввічливими та дружними сусідами, і натуральні продукти, – молоко, сметана, сир і яйця, стигла ароматна полуниця та пухирчасті хрусткі огірки, які приносили дачникам на продаж жителі із сусіднього села, розташованого у парі кілометрів від селища.

Свекор Лариси Петрівни був якимсь великим ученим, і ця дача дісталася її чоловікові у спадок від батька.

Лариса саме там колись дізналася, що скоро стане матір’ю. Так, спогади з дачею були пов’язані найкращі.

Лариса Петрівна спочатку раділа в душі тому, що невістка Алла, ця манірна і зарозуміла особа, не виявила особливого інтересу до подарунка свекра та свекрухи. На дачу з їхнім сином вона приїжджала нечасто. А про те, щоб залишитися там ночувати або взагалі пожити тиждень-другий далеко від міської метушні, питання взагалі не стояло. Природу вона не любила, як сама часто зізнавалася батькам чоловіка.

– Я дитина міста і люблю його безмірно. Мені нудно на природі, та й незатишно, якщо чесно – спека, пил, комахи ці. Ні, ні! Тільки комфорт та затишок. І кондиціонер! – змахуючи маленькою ручкою з акуратним манікюром, вимовляла Алла.

Лариса Петрівна продовжувала їздити на дачу, спочатку з чоловіком, а після того, як його не стало – вже одна. І в душі по праву вважала цю дачу своєю. І навіть була впевнена – одного разу син скаже, що дарує матері цей будинок, щоб вона могла провести там, у тиші та спокої, решту своїх днів.

Лариса Петрівна частенько кликала туди в гості свою подругу Маргариту, щоб пожити з нею у спокої, відпочити від метушні та турбот.

– Гарна в тебе, Ларисо, дача, багата. Якщо її продати, то добрі гроші можна виручити. Нині такі старовинні добротні будинки у великій ціні. Тим більше, і природа у вас тут краща, ніж на будь-якому курорті. І людей небагато, що теж важливо, – авторитетно заявляла приятелька.

– Ні, продавати не будемо. Навіщо? Тут так добре. Та й будинок цей нам дорогий, – відповіла Лариса подрузі.

І вже мріяла про те, як вона, ставши одного разу одноосібною власницею цього будинку, житиме тут постійно. Приймати гостей, друзів та рідних, а може, навіть частину будинку здасть, щоб мати непогану надбавку до пенсії, на яку жінка нещодавно вийшла і була дуже засмучена її розміром.

Якби не її невістка…

Алла за освітою була економістом. Пропрацювавши в бухгалтерії спорткомплексу кілька місяців до відходу в декретну відпустку, туди вона більше не повернулася.

– Я не можу працювати за такі копійки, – сміливо заявляла Алла. – Це просто образливо. Я не для того вчилася, щоб сидіти в якійсь убогій бухгалтерії де гроші заробити нормальні неможливо.

– Ну добре. Сиди вдома з Андрійком. Нам поки що цілком вистачає того, що я заробляю, – казав їй Григорій, який працював сервісним інженером на одному з підприємств міста.

Алла й сиділа якийсь час. Але потім їй стало нудно. Син ріс, він вже не потребував, як раніше, такої пильної опіки і уваги з боку матері. І Алла раптом вирішила, що вона має відкрити салон краси.

– Все, я вигадала, дорогий! Буду бізнесом займатись, – радісно оголосила Григорію дружина. – Продамо нашу дачу та купимо приміщення для мого салону. Тут недалеко саме продають. І за ціною нормально, я дізнавалася.

– Ти думаєш, у тебе вийде? – Засумнівався чоловік. – Ти ніколи цим не займалася.

– Вийде! Що я – гірша за інших? Дівчат-майстрів знайду хороших. Та й освіта у мене підходяща. Треба тільки дачу швидко продати. Зробиш? Оголошення я вже дала. Там твій номер, якщо що, не лякайся.

– Слухай, Алло, ну дачу якось шкода. Все-таки це не просто будинок. Це пам’ять про дідуся з бабусею, і про батька теж. Декілька поколінь моєї родини там жили. Може, таки кредит візьмемо на відкриття бізнесу, а дачу залишимо? – Засумнівався Григорій.

– Ні! Жодних кредитів! Продамо дачу, вона пристойних грошей коштує. І нам на все вистачить. Чого її шкодувати – старий будинок! Поки можна за неї взяти хорошу суму, треба продавати. Хто знає, може через десять років вона всю свою цінність втратить. Викупить якийсь олігарх там землю і почне забудовувати багатоповерхівками. Чи не думав про це? Ось саме! А я вже подумала.

Алла, як завжди, була дуже переконлива.

– Мама засмутиться… Вона так любить цей будинок.

– Нічого не засмутиться. У неї квартира є, і дуже непогана. А якщо їй так хочеться возитися із землею, можна в оренду взяти невелику земельну ділянку у звичайному садовому товаристві. Не обов’язково для цього використати старовинну дачу. І потім – не забувай – дача належить нам з тобою, а не твоїй мамі! А нам вона без потреби.

Григорій у вихідний змушений був найняти вантажну машину, щоби вивезти з дому дещо з меблів, а також речі матері. Лариса Петрівна тим часом відпочивала у санаторії, куди її відправили син із невісткою, подарувавши путівку на ювілей.

І ось тепер, повернувшись додому з моря, де вона так чудово відпочила та підлікувалась, Лариса Петрівна з подивом дізналася, що дачу продали. Отже, зруйнувалися всі її мрії про життя в цьому райському куточку.

Лариса Петрівна ще більше невзлюбила свою невістку. Це вона все, вона підговорила Григорія, і він зважився на продаж домашнього будинку.

– Ти уявляєш, Рито, продати родове гніздечко, такий чудовий будинок, щоб відкрити перукарню! Хіба це можна порівнювати? – обурювалася Лариса у розмові з подругою.

– То салон гроші приносить, а що твоя дача? Стоїть без толку і все. Ось твоя молодь і вирішила, що вона є нерентабельною для них. Зараз, Ларисо, все грішми міряють. Нічого святого в людей не лишилося. А будинок шкода, так! Так ми там з тобою чудово відпочивали. Ех…

Лариса тепер рідко приїжджала в гості до сина та невістки. Їй неприємно і навіть важко було слухати, як Алла ь розповідає про свій салон. Про те, який він успішний, і що все в неї вийшло так, як вона задумувала. І клієнти в чергу на місяць вперед записуються, і всі дякують за відкриття такого прекрасного салону в їх районі.

– Уявляєш, Григорій, мені одна моя заможна клієнтка запропонувала ще точку відкрити. А може, навіть дві! У вас, каже, Алло, такий смак, таке фінансове чуття – вам тільки цим займатися. І ще про те, що на мене чекає успіх у моїх справах.

– Вона, мабуть, ворожка, що так все розписала тобі наперед? – із сарказмом запитала Лариса Петрівна, яка була змушена сьогодні приїхати до сина, щоб привітати онука Андрійка з днем ​​народження.

– Даремно смієтеся. Ця клієнтка дуже впливова особа і обіцяла мені допомогти із приміщеннями для моїх нових салонів, – парирувала Алла.

– Ну, звісно. Ви ж тепер бізнесмени, усі думки лише про це. Нічого святого не лишилося в душі. Все про прибуток, про багатство. Готові навіть пам’ять про предків продати, – невдоволено продовжувала свекруха.

– Даремно ви так, Ларисо Петрівно. Що поганого в тому, що ми матимемо гроші, і ваш онук виросте в забезпеченій сім’ї, яка багато може дати для його розвитку?

– Ось-ось, усі розмови про гроші, – не вгамувалася мати чоловіка.

– Не забувайте, що ви також із задоволенням користуєтеся нашою допомогою. Всі ці ваші поїздки в санаторії, свіжий ремонт у квартирі, купівля нової побутової техніки – нічого не було б без моїх грошей, – гордо видала Алла.

Свекруха цього дня знову виїхала від них без настрою.

– Григорій, за що твоя мати так мене не любить? Я ж для сім’ї намагаюсь, для нас усіх. І для неї навіть. Я розумію, що вона нам не може вибачити продаж дачі. Але скільки вже можна? Час уже забути і жити далі.

– Ти знаєш, Аллоч, треба її відволікти чимось. Раніше вона на дачу їздила, відволікалася. А тепер сидить цілими днями у квартирі одна і накручує себе, – пояснив Григорій.

– Може, їй до якогось клубу за інтересами записатися? – Запропонувала дружина Григорію. – Адже є такі для пенсіонерів.

– Та ні, тут щось інше треба… Розумієш, треба, щоб у вас із нею з’явилися спільні справи, інтереси.

– І що ти пропонуєш – дати свекрусі посаду адміністратора у моєму салоні? – Здивувалася Алла, розуміючи, куди хилить чоловік.

– Розумна дружина – щастя для чоловіка! Молодець! Саме цього їй бракує. Мама одразу пожвавиться, відчує себе потрібною, необхідною нам. Почне стежити за собою, згадає про всі свої ділові якості. А скільки у вас із нею з’явиться спільних тем для обговорення! – усміхаючись, говорив Григорій.

– Ну, не знаю. Чи погодиться твоя мати? – з сумнівом промовила Алла.

– А ти спробуй.

У цей день Ларисі Петрівні було дуже сумно. Єдиний син навіть не згадав сьогодні про річницю сімейного життя батьків та не привітав матір. Вона заплакала і почала думати, як провести сьогоднішній день.

Пролунав дзвінок.

– Ну нарешті! Даремно я так погано думала про сина, – промовила вголос Лариса, прямуючи до телефону.

Але, взявши слухавку, здивувалася.

– Що? – здивовано запитала вона, вислухавши невістку, яка зателефонувала їй, щоб покликати на роботу до себе в салон.

– Саме те, що ви й почули, Ларисо Петрівно. Погоджуйтесь. У вас вийде, – почала запевняти її невістка.

– Та я… навіть не знаю. Це якось несподівано, Алло.

– По-перше, мені потрібна в салоні своя людина, щоб стежити за порядком, поки я займатимуся відкриттям нових точок. А по-друге, весь догляд для вас – безкоштовний. Зачіска, маски для обличчя та волосся, масаж і ще багато інших приємних процедур, – буркнула Алла. – Так, і платити я вам буду непогано, майте це на увазі, Ларисо Петрівно.

Минуло півроку. Лариса Петрівна тепер була така зайнята, що не могла навіть зустрітися зі своєю подругою Маргаритою.

Але все ж таки зустріч їх відбулася, і зовсім випадково.

– Ларисо, ти? – випадково побачила її приятелька в супермаркеті і навіть розгубилася.

– Так, Рито, я, – посміхнулася Лариса Петрівна. – Поспішаю, правда. Але тобі кілька хвилин приділю. Як ти?

– Та що я! Тебе ось зовсім не впізнати. Слухай, як ти змінилася, помолодшала, треба ж! – не вірила своїм очам Рита. – Невже процедури, що омолоджують біля невістки в салоні, так подіяли?

– І вони, звісно, ​​теж. Але це не головне, – посміхнулася Лариса. – Розумієш, Рито, я відчула себе потрібною. Мене потребують, і я можу приносити користь. І мені так подобається всім цим займатися, ти не уявляєш!

– А як же будинок, який невістка продала? Невже вибачила? – з сумнівом і заздрістю в голосі запитала її подруга.

– Вибачила. І забула. Пам’ять про минуле в душі залишається. А за минуле чіплятися не варто. Але треба рухатися вперед, доки ми живі. І ще чимось можемо допомогти нашим дітям. Хотіла ось кинути все це і внучкою займатися – адже Алла скоро нам дівчинку народить. Але вона мене не відпускає – куди там! Мені, каже, тепер без такого адміністратора не впоратися. Ще два салони відкрила, така розумниця!

Незважаючи на кислу посмішку подруги, Лариса від душі обняла її і втекла у своє нове щасливе життя.

Джерело