– Тітко Марино, як Ви? Наталка казала, що ви знову недавно в лікарні лежали? – питає мене по телефону моя племінниця Настя.

– Ой, дитинко, і не питай. Так щось прихопило все на раз, що вибратися з цього не можу. Але Бог добрий, якось воно та й буде. Я ж і ще планувала в Італію повертатися, а тепер і зовсім не знаю, чи щось у мене вийде.

– Я планую бути в райцентрі наприкінці тижня, то ж забіжу до вас обов’язково. Ви вдома будете? – щебече в слухавку Настя.

– А де ж мені бути? – аж розсміялася я вперше за довгий час. – Мені і важкого поки піднімати не можна, і ходити далеко не можна, так що я в основному з квартири і не виходжу.

– Звідки ж у вас продукти? Хто вам їсти готує? – стурбовано питає Настя.

– Як коли… – зітхаю я, бо що буду казати чужій дитині, у неї і без мене проблем своїх вистачає.

Не встигла я поставити слухавку, як знову задзвонив телефон. На екрані висвітилося “Донечка”.

– Мамо, мені гроші потрібні, терміново. 600 євро, – замість привітання випалила дочка.

– Наталко, я б з радістю, – кажу. – Але ти ж знаєш, що все, що я привезла, я вже витратила на лікування.

– То позич!

– У кого? У людей грошей немає, хто тобі тут таку суму позичить?

– Мамо, тут не мають, але в Італії мають. Подзвони комусь з своїх італійських подружок і попроси нехай позичать. А ти повернешся в Італію і віддаш борг.

– Тобі добре казати, але коли я ще туди поїду? Ти хіба не бачиш, що в мене одне за одним тягнеться, і кінця-краю нема.

Наталка невдоволено фиркнула і поставила слухавку, але наполягла на тому, щоб я подумала, звідки взяти ці гроші.

А що тут думати? Я зараз на найнеобхідніші продукти не маю. Моєї мізерної пенсії мені ледве вистачає, щоб заплатити комунальні і купити щось із їжі. Лікувалася я за ті євро, які привезла, але всі запаси я вже витратила, так склалося.

Їй легко казати – позич. Я не впевнена, що у такий важкий час хтось тобі так просто дасть 600 євро, та навіть і 100 ніхто не дасть, бо у кожної заробітчанки свої діти є, їм є кому давати.

В Італію я поїхала в 57 років, щойно на пенсію вийшла. Туди мене донька відправила, бо вона дуже хотіла мати окрему квартиру, а сама вона на неї заробити не могла. Наталка незаміжня, чоловіка і дітей не має, вона постійно в пошуку.

Була я за кордоном 7 років, перших 6 пішло на те, щоб назбирати доньці на квартиру. А потім я стала працювати і собі щось потрохи відкладати, щоб мати на старість, але донька забирала у мене значну частину моєї зарплати, бо їй постійно на щось треба.

Добре, що я хоч щось відклала, бо інакше не знаю, як би я зараз лікувалася, все це так непередбачувано сталося.

Вдома я вже 8 місяців, постійні квести по лікарях і лікарнях. Донька мене майже не підтримує, вона занадто зайнята для цього. Квартиру я їй купила в обласному центрі, а сама живу в нашій двокімнатній в райцентрі.

– Наталко, може приїдеш. Мені продукти треба купити, уже все майже закінчилося, а мені ж важке носити нічого не можна, – якось попросила я свою доньку. – І купи мені олії оливкової, бо соняшникову мені не рекомендовано зараз вживати, – кажу.

– Мамо, ну ти даєш! Кидай свої італійські замашки, теж мені сеньйора знайшлася. Ти бачила ціни оливкову олію? 800 гривень за літр. Не вигадуй нічого, купи соняшникову за 70 гривень і все. Яка може бути між ними різниця? – вичитала мене Наталя.

Дочка байдуже поставилася до мого прохання, і це мене дуже засмутило, бо я зрозуміла, що я нікому не потрібна. Дочка вже забула, як постійно мене просила, щоб я їй з Італії макарони, каву і олію висилала.

Там все це теж безкоштовно не роздають. Пляшка гарної олії коштує 12-15 євро, а ще заплатити водію за перевезення (півтора євро кілограм), то виходить на одне і те ж практично.

Але хіба я рахувала гроші? Купувала, висилала, бо мала таку можливість. А тепер купити мені, щоб я мала, донька не повважала за потрібне. Я б цю олію дуже економно використовувала, мені б літри вистачило на місяць точно, якщо не більше.

Одним словом, не купила мені донька ні олію, ні інші продукти. Сказала, що зайнята і приїхати не може.

– Ну добре. Настя обіцяла, що приїде до мене на вихідних, я її попрошу, – кажу.

– Чого це вона біля тебе ошивається? Напевно, квартири твоєї хоче. Мамо, жени її від себе, – наказовим тоном сказала Наталка.

Моя донька не любить свою двоюрідну сестру Настю, у них з дитинства ще дружба не склалася, занадто різні по характерах.

Настя – старша донька мого рідного брата від першого шлюбу. Хороша дитина, дуже. Брат пішов з сім’ї, вже має іншу дружину і дітей, а про старшу дитину забув.

А Настя до нас горнеться, намагається усіма силами підтримувати родинні стосунки. Вона заміж не дуже вдало вийшла, чоловік у неї нікудишній, лише в чарку заглядає. А у них троє дітей, яких треба за щось годувати.

Я поки була в Італії, завжди намагалася їй якусь посилку відправити, але так, щоб моя донька не знала. Піду на банкарелі, накуплю її дітям одягу, адже там все по євро-два, і їй обов’язково каву, макарони, а інколи рибку і олію передам, бо ж шкода мені дитини.

А вона то добро пам’ятає, постійно телефонує мені, справляється про моє здоров’я. Грошима особливо допомогти не може, але хоч по телефону поговорить, розрадить, і вже мені легше. В моєму віці з кимось поговорити – то дуже важливо, а у дочки моєї постійно немає на це часу.

Приїхала Настя до мене у суботу, привезла дві сумки домашніх продуктів, навіть молоду курочку домашню, і відразу стала мені бульйончику зварила.

Картоплю, моркву, буряк, яблука, яйця – я навіть не знаю, як вона все це донесла. Але найбільше мене здивувало не це. Настя витягла пачку італійських макаронів і баночку оливкової олії.

– Ось, тітко, побачила тут неподалік італійський магазинчик і вирішила вас потішити, бо ви вже певно скучили за італійськими смаколиками, – каже.

– Ти навіть не уявляєш, як ти мене потішила, – кажу, ледве стримуючи сльози. – Але ж воно так дорого, Наталка казала, що аж 800 гривень, а ти сама грошей не маєш.

– Ви не повірите, але тут в магазині олія була ще по старій ціні, я її взяла за 520 гривень. Так що не хвилюйтесь, їжте на здоров’я, а головне – одужуйте, – щебече Настя, наливаючи в тарілку щойно приготованого бульйону.

А я дивлюся на неї, і так мені радісно на душі. Знаєте, бувають такі теплі і світлі люди, поговоривши з якими і тобі на душі стає тепло.

Настя пішла, гроші за продукти у мене не хотіла брати, сказала, що вона це зробила від чистої душі. І я їй вірю.

Та я собі подумала – може б я свою квартиру переписала на племінницю? А що? Дочку житлом я забезпечила. Як думаєте, це правильно буде?