-Так, мамо, була я там. Сказали, що висновок буде згодом. Ти вибач, я зараз їду в машині. Цілую, наберу пізніше!

Іра поклала телефон на сусіднє сидіння і, стримуючи сльози, почала шукати, де можна зупинитися.

Попереду вона побачила парковку великого супермаркету.

Іра повернула туди і припаркувалася в самому кінці. Опустивши голову, вона дала волю сльозам.

Вона плакала голосно, як іноді плачуть жінки, з тугою і злістю. Злість була на себе, на долю, на те, що так несправедливо, неправильно склалося її життя.

Ірочка народилася на початку дев’яностих. Батьки не планували дитину, розуміючи, як важко їм буде.

Мама – вчителька, тато – водій. Жили дуже скромно.

Але дівчинка не стала ні розчаруванням, ні тягарем. Навпаки, батько, взявши її на руки, здивовано сказав:

-Моя! Уявляєш, Оленко, це моя дочка! Вся, від п’ят до маківки!

-Звісно твоя! – засміялася дружина. – Наді мною всі в пологовому будинку сміялися, що світ ще не бачив більше схожої на батька дочки, тому що від мене там нуль взагалі!

Олег колихав дитину на руках і розглядав її личко.

-Навіть не на мене, на бабусю схожа.

-То це ж добре! Красунею буде! – Олена бачила фото бабусі Олега.

Незрівнянною краси була жінка.

Олена її не знала, її не стало раніше, ніж вони познайомилися з чоловіком.

Дівчинка справді росла красунею. Та ще й розумницею.

Якось так склалося, що Іра завжди була ближче до батька, хоча з мамою стосунки були теж добрими і рівними.

З татом було все легко. Олег швидко розгледів, що дочка в нього не панночка і, в черговий раз знімаючи її з дерева у дворі, де та бігала з сусідськими хлопчаками говорив:

-Коли мама тебе виношувала, я сина хотів. Треба було мені бути обережнішими з бажаннями.

Іра тільки сміялася у відповідь. З татом їй усе було цікаво і в радість. Коли він у десять років вперше показав їй, як працює машина, мама обурилася.

-Ти що, Олеже! Вона ж дівчинка! До педалей до ладу не дістає навіть!

-Нічого, підросте – дістане. Нехай потихеньку дивиться, вчиться, мені буде спокійніше.

Вони на пару з батьком годинами поралися в гаражі, й Іра могла вже в чотирнадцять перебрати двигун їхньої старої машини.

-Олеже, ну не ті це заняття для дівчинки, – Олена намагалася поговорити із чоловіком. – Їй би з подружками погуляти, новий сарафан приміряти. А вона в одні штани влізла і цілими днями сидить у гаражі…

Іра тільки посміювалася, «вигулювала» зшитий мамою новий сарафан і знову тікала до батька, до «залізяк».

Не дивно, що їздити вона могла вже років з шістнадцяти. Батько навчив її усьому, що знав сам. Але він весь час твердив їй:

-Ірочко, дорога не любить самовпевнених! Ти можеш, ти знаєш, а трапиться тобі по дорозі, хто не знає нічого і не може і все. Буди обережна, доню!

Але хто слухає батьків, коли молодий? Ось і Ірина самовпевненість далася взнаки.

Вивчившись на права, вона стрибала від щастя. Тепер можна спокійно їздити, куди захочеться, адже батько давно сказав, що як права будуть – машина її.

Місяць так і було. А потім…

У тому, що сталося Іра була абсолютно не винна. Якісь хлопці на гарній іномарці вирішили позагравати на дорозі з гарною дівчиною.

Іра вирішила, що легко пережене їх. Не врахувала лише науку батька…

І сталося те що сталося… Вона не встигла повернути…

Майже тиждень лежала. Рік вона вчилася ходити, говорити – все заново.

Мама вже не плакала, як у перші дні, а просто робила все, щоб її дитина знову стала на ноги.

На батька було важко дивитись. Почуття провини, за те, що це саме він привчив дочку до цього, ходило за Олегом по пʼятам.

Поки Іра, ще не дуже виразно кажучи, не звернулася до батька сама:

-Татусю, перестань себе картати! Ти до чого це? Зі свого боку, ти зробив усе, щоб я все вміла. Так вийшло! І ти у цьому не винен. Адже, якби не ти, мене може і не було б взагалі…

Олег опустив голову і нарешті заплакав. Все те, що він тримав у собі весь рік, вимивалося з тихими сльозами.

Він гладив доньку по руці, і думав, що зробить усе, щоб вона знову стала колишньою дівчинкою, яка любила життя.

А Іра, як тільки стала на ноги, знову попросила у батька ключі від машини.

Стару іномарку батьки купили на заміну, щоб возити Іру на процедури.

-Ти що зовсім! – ахнула Олена.

-Мамо, якщо я зараз цього не зроблю, я все життя боятимуся власної тіні.

Олег уважно подивився на дочку, дістав з кишені куртки ключі та обійняв дружину.

-Доню…

-Татусю, все добре буде. Я в місто не поїду, по сусідніх вулицях і все. Хочеш – давай зі мною.

-Я з мамою залишусь. Іди!

Майже годину просиділа Іра в машині, перш ніж зібралася з силами і повернула ключ.

Поступово життя налагоджувалося. Іра закінчила спочатку училище, а потім інститут. Працювала у школі і там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Степаном.

Той приїжджав до племінника.

Весілля, куплена квартира та відчайдушне бажання мати дітей.

Степан виріс у великій дружній родині і мріяв про таку саму для себе. Іра сміялася:

-Ну, десять дітей – це я тобі не обіцяю, але хлопчика і дівчинку – так.

Рік, два, десять – нічого, а точніше, нікого. Вони вже все перепробували.

-З вами обома все добре, – всюди говорили їм.

І от сьогодні вона їздила на прийом до професора, якого їй порекомендували і вона аж присіла в той момент, коли він сказав:

-Я співчуваю, але, на жаль, дітей не буде. Ми тут безсилі.

Він пояснив Ірі, що до чого, і та, розуміючи, що він правий, запитала:

-Ніколи?

-Мені шкода…

І ось зараз вона плакала на парковці, розуміючи, що її сімейне життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Степан ніколи її не пробачить, адже він так хотів дитину…

Раптом задзвонив телефон. Степан!

Іра вимкнула звук і поклала телефон назад на сидіння. Вона не знала, як сказати чоловікові.

Ще продовжуючи плакати, вона набрала номер батька:

-Іро! Плачеш… Ти де?

Тато як завжди був конкретним.

-На парковці, біля супермаркету.

-Зараз буду.

Через півгодини батько вже сидів у машині дочки, обійняв її, гладив по голові:

-Все владнається. Знаю, що звучить це зараз куцо, але так і є. Іро – час! Тобі просто потрібен час. Стьопі сказала?

-Ні, я не знаю, як.

-Скажи як є. Він тебе кохає і не заслужив, щоб ти мовчала.

-Тату, що ж тепер мені робити… Як жити?

-Ти що? А ну но! – Олег зазирнув їй у вічі. – Я знаю, що тобі зараз недобре, але це минеться. Дай собі рік. Ось якщо через рік ти зрозумієш, що все тобі не миле, тоді й говоритимеш, що воно того не варте, щоб його далі тягнути. Зрозуміла? Розумію, що життя в тебе зараз зміниться, але не ганяй поки що! Скинь швидкість перед поворотом…

-Зрозуміла, тату.

-І ще. Ти думаєш, що гірше, ніж тобі, не може бути. Може, Іро! Комусь може бути й гірше. У тебе чоловік, ми з мамою, ти молода та сильна. Все налагодиться, почекай тільки. Ти сильна, доню, дуже сильна, я знаю.

-Ох, тату…

Вони ще довго сиділи в машині, поки, нарешті, Олег не пересадив доньку на пасажирське сидіння і не відвіз її додому, де вже чекав Степан, який не міг додзвонитися до дружини. Віддавши Іру чоловікові, Олег сказав йому:

-Не сьогодні. Не питай, почекай, сама розповість. Ти зрозумів?

Той кивнув головою.

-Я поїхав, мати там місця собі не знаходить, вже сто разів дзвонила.

Стьопа поклав дружину в ліжко і, заваривши чай, присів із чашкою поряд.

-Поспиш?

-Стьопа… – Іра дивилася в стіну, відвернувшись від чоловіка. – Ми розлучаємося.

-Що! Чому це, я хоч можу дізнатися? Ти зрадила мене, чи що?

Іра мимоволі посміхнулася.

Вона обернулася до нього.

-Стьопа. Не буде дітей в нас.

-Фух! А я думав! Вмієш же ти. Піду я собі теж чаю зроблю, а потім поговоримо.

Іра згорнулася калачиком і слухала, як дзвенить ложечка в чашці у Стьопи, як ходить по кухні її коханий і розуміла, що зараз він зайде і все це закінчиться. І буде тиша…

-Іро, їсти будеш? Я зробив плов.

Іра здивовано визирнула з-під пледу, яким укуталася з головою.

-Що?

-Їсти, питаю, будеш?

-Стьопа, ти не зрозумів, що я сказала? Чи не почув?

-Все я зрозумів.

Він сів на край ліжка і обійняв дружину, перетягнувши її до себе на коліна.

-Що ти надумала? Чому ти вирішила, що я тебе кудись відпущу?

-Але ж я…

-І що? Іро, ти моя дружина. Була б у нас дитина – я був би найщасливішою людиною у світі, але я і так щасливий – ти ж зі мною. А діти… Не знаю поки що, треба подумати.

-Про що?

-Про те, що я думав весь останній рік. Не всі своїх виховують, Іро.

-Ти про що?

-Я про те, що може нам на роду написано, своїх дітей не мати? Ти знала, що у мене старші брат та сестра не рідні?

Іра здивовано подивилася на чоловіка:

-Ні! Ти не говорив, а я б у житті не подумала, що вони не рідні. Мені, здається, батьки Машу взагалі найбільше люблять.

-Батьки нас усіх люблять однаково. А Маша і Сашко – рідні брат і сестра. Їх разом мої батьки взяли на виховання.

Вони довго розмовляли того вечора. Іра поступово повеселішала.

-Може, батько має рацію, комусь дійсно гірше, ніж мені?

За кілька місяців, Іра зі Степаном готувалися взяти дитину.

-А це хто? – Іра гортала досьє дітей на сайті.

-Це Наталка. Але… Ви на неї не дивіться, там дитина дуже слаба.

-Комусь може і гірше… – подумала Іра.

-Що з нею?

-Їй рік і два місяці…

-Скільки? – Іра ще раз подивилася на фото. На фотографії була худенька дитина, якій ледве можна було дати три місяці.

-На вряд чи з нею все буде добре в найближчі три роки…

-Подивимося! – Іра рішуче закрила інші відкриті досьє.

За кілька тижнів, коли всі документи були готові, вона вперше взяла доньку на руки.

-Не хвилюйся, маленька! Ми впораємося!

Два роки боротьби не те що за день, а за кожну хвилину життя. Іра пішла з роботи і не відпускала дитину з рук.

Увечері, щойно повернувшись додому, маленьку Наталку приймав Стьопа:

-Де моя Наталочка? А ось вона, моя принцеса!

Перша усмішка, вперше піднята без підтримки голова, перша ложка каші, а не суміші, перший крок.

-Стьопа…

-Що, кохана?

-Дивись!

Іра поклала перед чоловіком на стіл роздруківку.

-Наталка!

-Ні, це Андрійко, подивися на дані внизу. Йому вісім місяців.

-Треба ж, як схожий на Наталку, коли ми її вперше побачили! Я думав, ти хочеш показати, як вона виглядала, – Степан подивився на свою, ще худеньку, але вже рум’яну доньку, яка крутила в руках фломастер, сидячи за столом поряд.

-Що скажеш? – Іра з острахом подивилася на чоловіка.

-Треба брати, кажу. Які розмови можуть бути?

Так у сім’ї з’явився Андрій. На щастя, він виявився сильнішим, ніж сестра. І знову все по колу.

-Яке ж щастя! – Олена взяла на руки онука і колихаючи, заспівала колискову.

У півтора роки малюк важив як пушинка, але прогрес не змусив себе чекати у дбайливих руках, і Андрійко вже намагався вставати на ніжки, кумедно гукаючи.

-Мамо, якби я знала, що мені ось це все доведеться, я б вчилася краще. Іноді, у мене таке почуття, що я щодня іспит здаю.

-На відмінно, доню, на відмінно! – Олена подивилася на Андрійка, який заснув і перевела очі на ліжечко Наталки, яка солодко спала, обійнявши подарованого дідом зайця.

-Іди, батько тебе на кухні чекає, щось запитати хотів.

Іра вийшла із кімнати.

-Тату?

-Ну що, заснув?

-Ага, мама колихає, ти ж знаєш, поки не дуже добре спить, може прокинутися, якщо відразу в ліжечко. Ти щось запитати хотів?

-Хотів. Як життя, Ірочко?

-Прекрасно, тату, просто чудово, якщо ти про це! – Іра усміхнулася, і Олег знову побачив у цій втомленій молодій жінці, свою непосидючу доньку, яка крутить ключі від машини на пальці…