Я мріяла про цей день 23 роки. Хотіла побачити свою донечку у весільній сукні, як вона йде під вінець. А тепер залишилося лише чекати фотографій та відео
– Мамо, Максим зробив мені пропозицію! – радісно поділилася зі мною донька. – Я така щаслива! Ми не будемо відкладати, весілля плануємо вже в листопаді.
– Вітаю тебе, моя дівчинко! – відповіла я. – Але до листопада часу зовсім мало, я не встигну як слід підготуватися. Ти ж сама знаєш, яка в нас ситуація, – пояснила їй.
– Мамо, тільки не ображайся, але краще тобі не приїжджати на весілля. Ми самі впораємося…
Я застигла, приголомшена її словами, і опустилася на стілець. Уявляєте, як таке почути від рідної дитини? Донька не хоче бачити мене на своєму весіллі.
Маргарита п’ять років тому виїхала до Польщі на навчання. Ми з чоловіком тоді не мали змоги забезпечити її повністю, але зробили все можливе, щоб підтримати доньку.
Грошей не вистачало, тому ми позичили в сусідки тисячу євро. Ці кошти були необхідні для Маргарити на перший час, і ми вважали своїм обов’язком їй допомогти.
Вона старанно вчилася, і вже незабаром змогла сама забезпечувати себе.
Три роки тому Маргарита познайомилася з Максимом. Він старший за неї на три роки. Їхні стосунки поступово розвивалися, і ось тепер вони вирішили одружитися.
Спочатку я подумала, що донька не хоче, щоб я приїжджала через турботу про мене: мовляв, дорога далека, а витрати великі.
Та я помилялася. Донька просто соромиться мене.
Майбутні свати дуже заможні, мають власний бізнес і чималі статки. А моя донька хвилюється, що на їхньому фоні я буду виглядати не так престижно. От і вирішила, що без мами весілля пройде простіше.
– Ти не переживай, ми впораємося і без тебе. У нас все є, – запевнила мене донька.
А я сиділа і плакала. Як це – весілля без мами? Я навіть уявити такого не могла. Якщо б мене вже не було на світі – це інша справа, але ж я жива.
Я мріяла про цей день 23 роки. Хотіла побачити свою донечку у весільній сукні, як вона йде під вінець. А тепер залишилося лише чекати фотографій та відео.
– Мамо, не засмучуйтесь. На моєму весіллі для вас буде найпочесніше місце, – заспокоює мене молодша донька.
Але як мати може стримати сльози після слів «ти не потрібна на моєму весіллі»? Моя донька мене соромиться.
Ми з чоловіком ніколи не жили в розкошах, ледь зводили кінці з кінцями, але завжди дбали про своїх дітей. А Маргарита росла, дивилася на це і казала, що так жити, як ми, вона не хоче.
Тому вона й поїхала до Польщі. Освіту здобула, знайшла собі перспективного нареченого, і тепер у неї справді є всі шанси жити краще. Але чи це причина, щоб відмовитися від батьків?
Спочатку я вирішила, що все одно поїду на весілля. Позичу гроші у сусідки – і вирушу, попри все.
Але образа взяла гору. Не можу я пробачити, що моя донька відмовилася від мене у такий важливий день. Батьки Максима будуть там, а мама – ні.
Я пішла до сусідки, щоб виговоритися. Вона вислухала мене і дала пораду.
– Вона ще молода, нічого не розуміє. Прийде час – зрозуміє, але буде запізно. Ти краще позич у мене гроші та їдь. Побачиш, усе владнається, і ти не шкодуватимеш, що побувала на її весіллі, – сказала сусідка.
Сусідка позичила мені тисячу євро та п’ять тисяч гривень, і навіть порадила, як краще вчинити.
– Тисячу євро в конверт покладеш, а за п’ять тисяч купиш собі новий одяг. Щоб не гірше за сваху виглядати, – додала вона.
А я все думаю – їхати чи ні. І справа навіть не в грошах. Гроші ми повернемо, як і минулого разу.
Мене найбільше пригнічує ставлення доньки. Ми з чоловіком зробили для неї все, що могли. Але виходить, вона цього не оцінила.
Може, мені варто ще раз поговорити з донькою? Але ж вона прямо сказала, щоб я не їхала. То як бути?