– Невже ви обидві вчителями вирішили стати? – з посмішкою запитала Світлана Іванівна двох своїх улюблених вихованок.

А ті лише розсміялися своїм заливним сміхом, глянули одна на одну і сказали – “Ага”.

Марія і Оксана були подругами з дитинства, жили в одному селі, разом в школу ходили, за однією партою сиділи, стояли горою одна за одною, вчилися добре.

А найбільше любили дівчата сидіти під старою грушею, що росла недалеко від школи. Вони це місце вважали місцем своєї сили, де розповідали одна одній про свої найпотаємніші таємниці і мрії.

Там вони одна одній і заприсяглися, що стануть обидві вчителями. Але для цього треба триматися разом – спочатку школу добре закінчити, а потім в інститут разом поступити.

Були дівчата подругами не розлий вода аж до 11 класу. Але потім все частіше навіть їхня улюблена вчителька, Світлана Іванівна, стала помічати, що віддаляються вони одна від одної.

Причина теж була очевидною – у дівчат стали розходитися плани на життя. Просто Оксана виросла неабиякою красунею, усі хлопці мріяли про те, щоб вона на них увагу звернула. Але їй до душі припав на 8 років старший від неї Ігор.

Він був з їхнього села, але часто їздив в обласний центр, і жив там деякий час. Що він там робив, чим займався – ніхто не знав, але потім повернувся додому з доволі великою кількістю грошей.

Саме Ігор з своїми красивими залицяннями запав в душу красуні-Оксані, та так, що крім нього вона і думати ні про що не могла.

І одного разу подрузі своїй вона заявила, що передумала поступати в інститут, не хоче вона вчителькою бути.

– Світлано Іванівно, як вона могла? Вона ж зрадила нашу домовленість? – ридала на плечі в улюбленої вчительки Марія.

– На жаль, таке іноді буває. В дорослому житті у людей можуть змінюватися плани. Але це не означає, що ти маєш зрадити своїй мрії. Ти повинна стати вчителькою, – заспокоїла, і одночасно підбадьорила вона дівчину.

Марія вродою не вдалася, у неї не було жодного залицяльника, на відміну від Оксани. Таке враження, що Оксана через це навіть соромилася своєї подруги дитинства. Так у дівчат долі і розійшлися.

Через 5 років щаслива Марія повернулася в село, щоб показати Світлані Іванівні диплом з відзнакою, а також похвалилася, що вона в аспірантуру поступила.

– А як Оксана? Не знаєте? – запитала несміливо вона у вчительки.

– Та чому ж не знаю? Знаю. Оксана заміж вийшла, за Ігоря. В місті живуть, і живуть дуже добре, – розповіла Світлана Іванівна.

– А можете дати мені її адресу? Справа до неї у мене є.

Марія взяла аркуш, на якому учителька записала вулицю і номер будинку, де проживає Оксана з чоловіком, і на наступний день розшукала подругу.

Дівчині треба було грошей, щоб викупити квартиру. Аспірантам в інституті пропонували за спрощеною програмою житло, але треба було оплатити всю суму відразу. От Марія і подумала, що в цій справі їй може допомогти Ігор з Оксаною.

– Привіт. Чого прийшла? – Оксана явно була не рада бачити свою подругу дитинства.

А коли та їй розповіла про свою проблему та ще й грошей попросила, Оксана розсміялася їй прямо у вічі і заявила, що такими дурницями вона і не подумає турбувати чоловіка.

Марію охопив розпач. Вона навіть не знає, що її більше засмутило – те, що подруга відмовилася їй допомогти, чи її зверхність. Але Бог їй суддя. Права була Світлана Іванівна, коли говорила, що доросле життя зовсім інше, і люди в ньому теж інші.

Минув час. На дні села урочисто зібралися всі найпочесніші вихідці з села. Була там і професорка Марія Данилівна. І меценат, Ігор Ярославович, який збудував в селі невеликий завод і відкрив сотню робочих місць.

Марія заледве впізнала в цьому бізнесмену Ігоря. Але біля нього крутилася молода жінка, мінімум на 20 років молодша за нього, і як потім виявилося – його дружина? А де ж тоді Оксана?

З цим питанням, яке турбувало її найбільше, Марія підійшла до своєї літньої вчительки, яка теж була присутня на святі.

– Світлано Іванівно? А що з Оксаною?

– Розлучилася Оксана з Ігорем. Він через 10 років знайшов їй молоду заміну. А вона повернулася в село і працює в школі… лаборанткою… бо ж освіти немає.

Настрій у Марії був геть зіпсований. Вона вирішила пройтися в напрямку старої груші – місця сили їхнього з Оксаною дитинства. І яким же було її здивування, коли вона побачила, що груша і досі там.

Присіла на лавочку, закрила очі, дякувала Богу за все. Бо і викладачем стала, і заміж вийшла, і квартиру отримала.

Наближалися чиїсь кроки, і Марія навіть не повертаючись, серцем відчула, що це Оксана.

Жінки обійнялися і розплакалися.

– Пробач мене, Марійко. І за те, що зрадила нашу домовленість, і за те, що тобі тоді грошима не допомогла. Я зараз за все плачу сповна. Сиджу в лаборантській і дивлюся на вчителів. А я теж хотіла бути на їхньому місці…

– То будеш, Оксано. Які там твої роки? Збирайся, в наш університет поступатимеш, влаштуємо тебе на заочне відділення. А поки у мене поживеш, – скомандувала Марія.

Вони обидві глянули на стару грушу. А вона таки вміє зберігати секрети і виконувати найзаповітніші мрії…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

джерело