Іноді мені все таки здається, що я маючи велику родину, я залишаюся зовсім самотньою людиною, ні допомоги не маю, ні підтримки особливої від них я не бачу, хоча постійно горнуся до них усією душею, адже це мої рідні люди і все виходить марно.

В сім’ї я старша за свою рідну сестру Надію на 11 років та це зіграло зі мною злий жарт по життю, можна сказати.

Коли я дивлюся на те, як мої рідні мама й тато спілкуються зі своєю молодшою ​​донькою, і згадую їх ставлення до себе в її віці, мені стає дуже прикро з цього.

Розумію, що Надія молодша за мене та вимагає більше турботи і уваги до себе ніж я Тепер, але все ж це завжди здавалося мені несправедливим. Справа в тому, що таке відношення було з самого дитинства.

Я гадаю, що причина в тому, що я народилася коли тато з мамою були молоді. Вони обоє навчалися в інституті і не могли мені багато свого часу приділяти.

Та, насправді, дуже гарно на той час моїх батьків виручала моя бабуся, яка практично повністю присвячувала весь свій час мені, стала мені і за маму, і за тата рідного.

Коли я була ще маленька, батьки займалися чим завгодно: навчанням, роботою, своїм розвитком, спілкуванням з друзями, відпочинком, але лише не мною.

Батьки, на той час, просто продовжували жити своїм безтурботним життям, вони раділи кожному новому дню, були щасливими і веселими.

Моя молодша сестра Надія народилася, коли батькам нашим було трохи більше 30-ти років.

Вони обоє, ще до появи другої доньки на світ, багато про неї розмовляли і почали готуватися до її появи ще задовго до її появи на світ у нашій родині.

Будучи 11-річною дівчинкою, я вже тоді була здивована зовсім різним ставленням до нас обох, адже батьки мали до Надії особливі почуття і вони зовсім відрізнялися від тих, які вони мали до мене.

Складається таке враження, що на мені вони просто вчилися бути батьками, а після народження другої донечки все це врахували Та вирішили стати ідеальними мамою і татом.

Мені ця якась така нерівність між нами досі не дає спокійно спілкуватися з рідними мені людьми, адже всі розмови мами й тата закінчуються в основному розповідями про меншу їх доньку, її успіхи, її життя, яка вона молодець та що потрібно подарувати їй на найближче свято.

Вони щиро радіють, що в них є така донька, як Надія – їх гордість та розрада.

Зараз мені 29 років, а Надії моїй молодшій – 18. У мене є власна сім’я та двоє маленьких діток. Але, не дивлячись на це, вся увага і допомога моїх батьків досі належать лише Надії, не зважаючи на онуків малих.

Тато з мамою допомагають їй з кожним кроком: з навчанням, покупками.

Батьки наші декілька років тому їй подарували автомобіль та недавно купили квартиру, для цього вони взяли великий кредит в банку.

Не дивлячись на те, що у моєї сім’ї цього немає, у мами вистачило совісті запропонувати мені скластися разом з ними грошима для своєї рідної сестри, мовляв, щоб підтримати їй і допомогти.

Та коли я сказала, що у мене немає зайвих грошей, і запитала:

– А коли ви мені це подаруєте? Коли мені дасте те, що дали сестрі?

То мама сердито відповіла:

– Ти самостійна в нас донька, завжди такою була, у тебе вже сім’я є, працьовитий чоловік, ти завжди справлялася сама з усім та ніколи в житті за стільки років не потребувала нашої підтримки, на відміну від своєї рідної меншої сестри. А у неї ще не знати чи буде хороший чоловік, тому ми з батьком хочемо забезпечити їй хороше майбутнє, якщо вона залишиться сама.

Незважаючи на те, що я така “самостійна” завжди була, нам з чоловіком та дітьми доводиться жити на орендованій квартирі вже чимало часу.

Ми завжди намагаємося відкладати гроші на власне житло для себе, але сума, яку ми відклали, зовсім маленька, адже щомісяця ми ще й оренду платимо, і нам залишається розраховувати лише на допомогу бабусі та рідних батьків мого чоловіка.

Тато й мама мої давно вже немолоді і незабаром їм самим може знадобитися допомога. Сестрі ні до кого, крім себе самої, немає діла зараз, Надія дуже звикла лише до того, щоб допомагали їй і вона не збирається доглядати тата з мамою у старості, і не знаю, як вони, а я це вже зараз розумію.

Скажіть мені, будь ласка, як би ви вчинили в такій ситуації, змогли б пробачити і спокійно спілкуватися з такими батьками, допомагати їм в подальшому, чи відвернулися б ще зараз від них?

Мені іноді здається, що мої свекор зі свекрухою зробили для мене набагато більше, ніж мої рідні тато з мамою, вони щиро нас люблять, ставляться до мене, як до своєї рідної дитини і в усьому намагаються допомогти. До них я тягнуся з щирою душею, вони дійсно нам рідні люди, рідніші за найрідніших людей.

А от про маму й тата мені хочеться забути і не допомагати їм більше ніколи, як вони не допомагали мені. От чи правильно це?