Зараз я проживаю в Чехії, живу в Празі. Життя тут досить таки недешеве, на жаль, тому мені непросто. Я б сама, щиро кажучи, ніколи б не оселилася в столиці країни Європи, але в мене тут друзі живуть.

Коли ми виїжджали з дому, в Миколаєві жили, то спочатку їхали в Польщу, думали в родичів пересидимо, а як стане спокійніше, то до дому повернемося. Та, на жаль, не так сталося, як нами гадалося.

Тому, зрозумівши, що мені в іншій країні доведеться ще жити трохи часу, я вирішила шукати собі житло та роботу. Двоє моїх діток вже ходили в Празі в чеську школу, тому я розуміла, що жити в друзів буде незручно, адже вони нас прихистили тимчасово і ми довго не можемо жити у них.

Тому ми стали шукати квартиру вже в Празі, близько до моїх друзів, щоб вони мені могли допомогти хоч трішки, в разі чого і, щоб не міняти школу для дітей. Найбільше я за дітей хвилювалася, адже важко адаптуватися їм було у школі, вже друзів, також українців, знайшли, тому я вирішила, що будемо жити в столиці Чехії, аби їм спокійніше було, щоб не міняти їм колектив.

Звісно, столиця Чехії Прага – місто дороге. Є містечка менші і квартири там дешевші, але заради дітей і через те, що друзі тут живуть, я вирішила й тут зупинитися. Я дуже сподівалася, що ми скоро повернемося додому, доведеться пожити ще тут трохи часу, від цього саме й відштовхувалася.

Я знайшла квартиру, влаштувалася на роботу. Звісно, офіційно я працюю в дитячій шкільній їдальні, отримую офіційну зарплату 19 тисяч крон, але цього дуже мало, адже за квартиру маю у місяць віддати 16 тисяч крон, тому вечорами ще беру підробітки і на вечірні зміни ходжу мити посуд в ресторані і центрі міста за 120 крон в годину.

Звісно, для України це гроші дуже великі, але тут таке життя дороге, що я відкласти нічого не можу, хоча намагаються хоч по 500 крон в місяць відкласти, щоб хоч трохи грошей мати на перший час, коли повернуся додому.

А ще дітки ходять на гуртки: донечка на танці, синочок в секцію карате, а це тут не дешево. Та вони дуже просять ходити туди, адже там їх друзі і, як би не було важко мені, та я не хочу в дітей забирати дитинство.

Ще за харчування в школі плачу. Наче не велика сума, але мені важко все оплатити одній. Я розумію, що людям, які ніколи не були за кордоном, можливо, й не зрозуміти мене, але ті, які зараз розкидані по світі – добре усе зрозуміють.

Отак і жили з дітьми. Вдома, в Миколаєві, у мене тато й мама, з чоловіком розлучилася давно. Коли хотіла повертатися, батьки сказали, щоб не спішила, а ще сиділа тут, адже вдома дуже неспокійно і краще за кордоном поки тримати дітей, принаймні, до весни.

Так і жили. Я батькам хотіла трішки допомогти, відіслати відкладені гроші, але мама з татом відмовилися, сказали, що пенсій двох їм вистачає цілком, а ще допомогу волонтери привозять, яку отримують з-за кордону, тому їм не бракує харчів. А більше їм нічого й не треба, хвилюються лиш за мене з дітьми, аби у нас все добре було.

А місяць тому до мене двоюрідна сестра, несподівано, подзвонила. Сказала, що важко їй і вона з дітьми хоче в Чехію поїхати, просить, щоб я їй з донькою допомогла. Звісно, я розумію, як без підтримки жити в країні чужій, тому все їй розповіла, що вона мене запитувала.

А запитувала Тамара все: де живу, скільки заробляю, за скільки їжу купую, що витрачаю на себе, і що ще можу відкласти, як кажуть, на чорний день. Я все Тамарі розповіла, вона все до копійки порахувала, ми з нею попрощалися і вона поклала телефон.

А через тиждень мені мати її подзвонила, рідна мамина сестра, моя тітка Ольга. Стала вичитувати мене, що я так добре влаштувалася за кордоном, такі великі гроші отримую, а батькам не допомагаю своїм. Каже, вони ходять по допомогу, годину в черзі стоять, щоб якісь продукти отримати, а я тут розкошую.

Я весь вечір плакала. Так прикро стало на душі. Та хіба я тут розкошую? Хіба так добре тут мені? Та й як беруть батьки ту допомогу, то що поганого в тому, адже її привозять їм і люди усі беруть, кому потрібно, бо зараз там важке дуже життя. Але за що мені докоряти?

Я мамі з татом пропонувала допомогти, але їм, дійсно на життя вистачає, не гірше інших пенсіонерів живуть, аби здоровими були. Я так шкодую, що про все розповіла сестрі, тепер тільки пліткувати про мене вся родина буде. Думаю, вона й не збиралася їхати нікуди, просто порозпитувала все. А я довірилася їй, просто хотіла допомогти.

мені відтоді так прикро на душі, ніяк про цю розмову забути не можу. Невже я щось погане зробила? Невже образила батьків?

Джерело