– Мама твоя, тож і тобі з нею жити, – заявила мені донька. – Поки ти в Італії собі жила, я доглядала бабусю. А тепер, коли повернулася, це вже твоя справа.

Я приїхала додому лише два тижні тому. До цього я прожила в Італії 22 роки. Виїхала з України через безвихідь, але зі слів доньки здається, ніби я вирушила туди на відпочинок.

Зараз моя донька, Зоряна, сердиться на мене через те, що я купила квартиру і планую жити там сама.

Усі ці роки, що я перебувала за кордоном, я висилала гроші доньці. Вважала це правильним, адже нікого ближчого за неї у мене немає.

На момент мого від’їзду Зоряні було лише 17 років. Вона залишилася жити з моєю мамою, якій тоді було 60. Мама працювала, добре виглядала і погодилася доглядати внучку.

Мого чоловіка в нашій родині вже не було. Він залишив мене заради іншої жінки, що неабияк мене принизило.

Після цього ми з мамою самотужки справлялися з усіма клопотами. А коли я поїхала, всі домашні обов’язки лягли на плечі мами. Тому ми обидві раділи, коли в нашій родині з’явився зять.

Зоряна вийшла заміж, і вони з чоловіком почали жити разом із мамою. Зять виявився гарним господарем і взявся перебудовувати наш дім, використовуючи мої гроші.

Дім у нас великий, тому місця вистачало всім. Там зараз мешкають донька зі своїм чоловіком, двома доньками-підлітками і моя мама, якій уже 82 роки.

Я ж вирішила, що настав час завершувати заробітчанську епопею, адже 22 роки за кордоном – це чимало. Але за цей час я звикла жити самостійно, тому вирішила придбати квартиру для себе.

Дітей і онуків я дуже люблю, але хочу мати окремий простір. Квартиру я купила двокімнатну, простору, із сучасним плануванням. Там зроблено гарний ремонт, придбані нові меблі – усе чисте, красиве, новеньке.

Про квартиру я розповідала Зоряні, нічого не приховувала. Вона мовчала, але тепер з’ясувалося, що донька була впевнена: це житло призначене для неї.

Коли вона зрозуміла, що квартира – моя, то висловила своє невдоволення:

– А маму ти на кого залишаєш? Я вже досить доглядала бабусю, тепер твоя черга. Хочеш жити в квартирі – забирай маму із собою.

Мені така пропозиція видається недоречною. Моя мама все життя провела в селі, а на старості літ переїжджати з рідної хати дуже важко. До того ж, у неї проблеми зі здоров’ям та пам’яттю.

Проте донька наполягає:

– Або забирай її до квартири, або залишайся в селі, а квартиру віддай нам.

Це мене обурило. Донька, яка жила за мій рахунок усі ці роки, тепер ще й виставляє умови.

– І дім збудований за мої гроші, і квартира куплена за мої гроші, тому я сама вирішуватиму, де жити, – відповіла я їй.

До села я не хочу повертатися. Після 22 років у Римі, великому місті, мені буде важко адаптуватися до сільського життя.

Маму забрати до квартири я теж не можу – їй там буде некомфортно.

Я не розумію доньку. Чому вона так зациклилася на квартирі? Вона жила в селі стільки років, то чому не може продовжити?

До того ж, вона, здається, забула, скільки добра зробила їй моя мама. Вона практично виховала дітей Зоряни.

Я ще не переїхала до квартири – доробляю останні дрібниці. А Зоряна вже ображається, не розмовляє зі мною, бо хоче, щоб я пустила її туди жити.

Що робити – не знаю. Хто з нас правий – я чи донька?

Як би ви вчинили на моєму місці, щоб не образити маму, яку я дуже люблю?