– Зять у нас таки дуже хитренький, Роман цей, – говорить Тамара Іванівна, – нас з чоловіком не обдуриш, але на усі прохання нашої Дарини ми втомилися не звертати уваги, вже часу свого не хочеться витрачати на те, щоб щось їй пояснювати. Дарина он навіть тепер говорить нам щось його словами, наче це він з нами спілкується, а вона все це дослівно переповідає. Наша донька не розуміє зовсім, напевно, що ми хочемо для неї як краще зробити.

У Тамари Іванівни з чоловіком двоє дітей: старший син Микола і дочка Дарина.

Микола вже давно самостійний, він непогана людина, йому зараз 38 років, є у нього сім’я, дружина та дитина.

А Дарині лише 26 років виповнилося і півтора роки тому вона вийшла заміж за Романа. Чоловіком Дарини, як згодом виявилося, її батьки дуже незадоволені.

– А з чому нам бути ним задоволеними? – каже Тамара Іванівна, – він прийшов в нашу родину ні з чим абсолютно, можна сказати з порожніми руками, працювати він теж не особливо любить і тепер. Та й з весіллям трохи час тягнув, мовляв, ніде йому жити, тому з сім’єю поспішати не хоче, але нам це вже з батьком не сподобалося.

Житлове питання своєї дочки батьки Дарини вирішили десь близько 2-х років назад, коли Тамара Іванівна з чоловіком вийшли на пенсію.

Власне, вирішити проблему дітей з житлом, вони з чоловіком так і планували. Але, поки самі ще ходили на роботу, а дочка їх навчалася, то з цим питанням вони не поспішали, відкладали на кращі часи і грошей хотіли назбирати.

– Моя власна свекруха, – пояснює Тамара Іванівна, – жила в однокімнатній квартирі, 12 років тому її не стало і своє житло вона заповіла своєму онукові, моєму синові Миколі. Всі ці роки відносини у нас з нею були дуже хороші, теплі, з нашої згоди вона так і вчинила, ми перед тим усі зібралися, добре подумали і вирішили, що так буде правильно.

Справа в тому, що за містом у подружжя тоді ще був свій невеличкий будинок, що залишився від батьків Тамари. Влітку вони завжди з сім’єю там відпочивали, добре проводила час, інколи приїжджали і взимку, адже там і світло і грубка гарна є, зимою там тепло і затишно, тому й там часто проводили свої вихідні сім’єю.

Коли мама чоловіка писала заповіт на свого старшого онука, між нею і її рідним сином відбувся така собі серйозна домовленість:

– Однокімнатну квартиру батьки вирішили виділити своєму синові, дочка поки підросте, двокімнатну квартиру власну продаємо, купуємо квартиру для доньки, решта суми йде на ремонт сільського будинку, а, після виходу на пенсію, Тамара Іванівна з чоловіком, переїжджають туди.

– Все справедливо розрахували ми усі, – каже жінка, – Наша донечка Даринка тоді ще маленька була. А син відразу ж після того, як бабусі не стало, одружився, квартиру ту однокімнатну, яка у спадок йому дісталася продав, узяв в кредит двокімнатну квартиру і виплатив борги за 6 років. Звичайно, син економив гарно на всьому, важко йому було ці роки, багато в чому відмовляв собі, аби віддати борг, повернути кредит вчасно. Він у нас за характером рішучий та наполегливий і в усьому йде до кінця, завжди йде до мети.

Роки минали – підросла і Даринка. І зустріла свою долю, ним якраз виявився Роман. Як тільки Тамара Іванівна з чоловіком купили однокімнатну квартиру своїй доньці та переїхали жити в село, Дарина з Романом розписалася.

– По документам квартира нашої доньки належить і досі нам з чоловіком, – каже Тамара Дмитрівна – спочатку якось ніколи нам з чоловіком було оформити, а потім Дарина наша відразу заміж вийшла і ми, правду кажучи, вирішили оформлення паперів трохи зупинити, хоча б тимчасово. Зять наш особливо сам заробляє мало, бажання шукати кращого заробітку у нього немає взагалі. Роман ще з перших днів шлюбу став говорити Дарині, що однокімнатна квартира дуже мала для сім’ї та потрібно купити більшу.

– Ось брат твій правильно вчинив, – говорив Роман своїй дружині, – відразу ж продав маленьку квартиру. І нам треба так. Ну і нехай кредит нам доведеться взяти, зате будемо жити, як люди у просторій та великій квартирі.

Дарина стала просити в батьків, щоб ті і їй квартиру віддали, оформили на неї, адже вона хоче продати і купити більше житло.

Мама з татом дуже добре розуміють ситуацію, яка склалася і сім’ї їх доньки і не хочуть квартиру продавати, адже не впевнені, що донька з чоловіком зможуть оплатити самі кредит, тим паче, що Дарина вже чекає дитину. Вони хвилюються, що зять ще їх доньку в борги заведе.

Та й в зятеві своєму батьки не впевнені зовсім, адже якщо донька розлучиться, то йому дістанеться рівно половина майна, тому радять доньці поки нікуди не спішити, а й далі жити, як живуть.

Дарина батьків не розуміє, адже братові вони квартиру дали, а їй не хочуть й досі обіцяне дати.

Дарина все рідше дзвонить батькам, спілкуватися з ними не хоче і зять ображається на маму й тата її, адже одній дитині вони житло дали, а про іншу забули, виходить. Але хіба батьки тут не праві?