Якби мені хтось натякнув, що я буду мати такі проблеми з рідною людиною, я б зробила все, щоб уникнути тих помилок, які мені довелося допустити за останні роки.

Та пізно, як кажуть в народі, спохватитися.

Та, разом з тим, хочеться просто вилити душу, можливо, хтось пошкодує, хтось насварить і засудить мене, але я хоч буду знати, як моя ситуація виглядає з боку. Як далі діяти мені. Бо виходу поки я не бачу.

У наших батьків нас було двоє дітей: я і моя старша сестра Світлана.

Тато з мамою багато ніколи не жили, але й не бідували ми, в нашому селі були, напевно, люди середнього достатку.

Батьки з ранку до вечора працювали в колгоспі, тому ми з сестрою, коли підросли, багато роботи вдома робили самі, так як більшість часу були без батьків.

А рятувало нас те, що тато вмів робити гарні груби і плити мурувати, тому його до себе кликали чимало господарів і ще таким чином тато міг заробити копійку якусь. Але найбільшою його гордістю було те, що він з дідусем збудував нашу хату на подвір’ї своїх батьків, яких, на жаль, давно вже не стало.

Так от, ця хата і була гордістю моїх батьків, адже вони туди вклали всю свою працю і час – для нас старалися на майбутнє, одним словом.

Коли не стало дідуся з бабусею, ми стареньку їх хатину знесли, адже вона вже й так додолу хилилася, як яблуня стара. На подвір’ї збудували літню кухню, невеличкий хлівець і насадила мама багато квітів.

Загалом, хоч ми й небагаті люди були, але на наше обійстя усі люди в селі зглядалися, таке воно було гарне, як писанка завжди, адже мама і ми з Світланою його гарно доглядали, а татусь все приводив до ладу.

Жили ми добре, дружня була сім’я. Все разом робили, непорозумінь ніколи не мали між собою, тому багато родичів і заздрили нам, що так все чудово складається.

Першою заміж вийшла моя Світланка, ще молодою зовсім була – 19 літ. Вона відразу й поїхала жити до чоловіка в квартиру, він одесит.

У Андрія там фірма своя була, він займався міжнародними перевезеннями, торгівлею, я в те все не вникала зовсім. Знали ми єдине, що нашій Світланці там добре, вони гарно живуть, чоловік на весілля подарував їй автомобіль. Загалом, доля моєї сестри склалася круто, вона й сама навіть не мріяла про таке, що доля їй таке щастя підкине.

Я ж залишилася жити з батьками і після навчання в інституті теж повернулася до них в село.

Згодом вийшла заміж за Івана, дуже добрий був чоловік. Жили ми з ним душа в душу, та от з дітками, на жаль, не складалося чомусь. Де тільки не були, куди не ходили, але стати батьками нам, напевно, не судилося долею.

Згодом Іван занедужав. На жаль, ми вже дізналися про лиху недугу дуже пізно і лік вже йшов на місяці, а не роки.

За пів року, що я намагалася поставити його на ноги, я постаріла років на 10, але нічого не дало результату і Іван пішов в кращий світ.

Для мене це був найважчий період в житті, а найрідніші люди, які пройшли зі мною цей шлях, й були мої батьки.

Після всього, що пережила, про заміжжя я більше й ні хвилини не думала. Жила з мамою й татом і всі радості і печалі з ними ділила лише. Рятувала трішки робота, адже я працювала вчителькою в нашій школі і завжди горнулася до чужих дітей, це й давало сили йти далі по життю.

Та згодом не стало тата, мама теж довго після того сумувала і за рік не стало її. Навіть не буду описувати, що це було для мене. Я сама доглядала батьків, і в скрутні часи, і коли в них здавало здоров’я, лише я поряд з ними була.

Сестра іноді пропонувала мені якісь гроші, але це було 2-3 тисячі на пару місяців, а коли недужали батьки, то я ці гроші за декілька разів залишала в аптеці.

Приїжджати Світлана не могла, постійно зайнята, бізнес у неї, справ багато. Та я розуміла все, я ж з батьками живу, тому мені легше їх доглядати, я розуміла, що сімейна людина не може все залишити в один день і в селі сидіти. А я сама.

Та коли мами не стало, сестра відразу заговорила про спадок, про хату батьківську, мовляв, давай продамо, гроші розділимо навпіл, у мене проект хороший є, туди вкладення потрібні. А ні – то сплати мені половину, або меншу хату просто купиш собі, в тебе ж мають бути якісь заощадження, та й батьки тобі там залишили, думаю, немало.

Які гроші? Що залишили вони? Нічого! Сестра навіть гадки немає, яка мізерна у мене зарплата і пенсія була в батьків, що ми нічого не могли відкласти, адже все на лікування йшло, доля у мене така.

Я дуже здивувалася, бо всі ці роки, а це більше 20 років я з батьками жила, доглядала їх останніми роками, ми всі думали, що хата належатиме мені, а тут сестра надумалася продавати. Не знаю, що робити тепер.

Коли люди в селі дізналися, дуже шкодували мене. Вже до мене дійшло, що батьки в класі, де я є класним керівником в чаті гроші для мене збирають, сусіди пішли до місцевого фермера, щоб виділив мені щось, збираються йти в селищну раду, мовляв, вчителька не може залишитися без даху над головою, проситимуть, щоб допомогти мені.

А мені так соромно, що й не передати. Я не хочу брати гроші в чужих мені людей, коли рідні людина останнє хоче відібрати.

Я вже хотіла йти в суд. Та чи є якась надія, щоб хата залишилася мені?

Якщо сестра її продаватиме, то вона в нашому селі коштуватиме тисяч 20 доларів від сили, плюс податки там якісь. Розділити на двох. Ну що я куплю за ці гроші? Як мені бути? Ніколи не думала, що після всього, що я пережила, рідна сестра отак зруйнує легко все в один день.