– Твоя мама не може жити у нас, – почула я розмову між сином і його дружиною.

– Але ти ж розумієш, у якій ситуації вона опинилася. Та й усе своє життя вона тільки нам і допомагала, – намагався переконати дружину син.

– Мене це не цікавить. У мене є своя мама. А твоїй мамі є куди йти – нехай звернеться до своєї доньки, – різко відповіла Аня.

Я сиділа на кухні у сина, тримала в руках чашку чаю і не знала, що робити далі. За всі ці роки я допомагала лише йому, забуваючи про доньку, а тепер він не хоче мене прийняти.

Мені 57 років. Нещодавно помер мій чоловік, із яким я прожила останні 15 років, і тепер я залишилася без даху над головою.

Ми з Миколою жили в його великій трикімнатній квартирі. Свою ж квартиру я багато років тому переписала на доньку, щоб вона з чоловіком мала відчуття власного дому, а не жила на чужому.

Син після одруження став жити окремо. Спочатку вони з дружиною винаймали житло, але згодом моя сваха, яка виїхала до Іспанії, натякнула, що добре було б, якби ми з чоловіком допомогли молодим із квартирою.

Живучи з Миколою, я майже не витрачалася – він забезпечував мене повністю. Тож я накопичила чимало грошей і всі свої заощадження віддала сину, коли той купував квартиру. Донька поставилася до цього з розумінням, адже вона вже мала своє житло.

Я вирішила, що моя допомога сину є справедливою. Донька мала чоловіка, який її забезпечував, та й я залишила їй свою квартиру.

Микола був чудовим чоловіком. Він мене любив і забезпечував усім необхідним, тож я ніколи не переймалася про себе. Але життя змінилося.

У Миколи була дочка від першого шлюбу, яка жила в іншому місті й приїжджала рідко. Коли його не стало, вона приїхала на похорон і дала мені два тижні на виселення.

Вона хоче зробити ремонт у квартирі та продати її.

Ми з Миколою не були в офіційному шлюбі – вважали, що штамп у паспорті нічого не змінює. Але виявилося, що це не так.

Оскільки заповіту не було, спадщину повністю отримала його дочка.

Мені довелося б іти до суду, щоб відстояти свої права, але в мене немає на це ні сил, ні грошей.

Я сподівалася, що зможу переїхати до сина, але невістка категорично проти. Вона каже, щоб я зверталася до доньки.

– Мамо, ти не можеш жити у нас – тут мало місця. У мене двоє дітей-підлітків, – пояснює донька. – Ти допомагала братові, то нехай він тепер і забирає тебе до себе.

Мої діти буквально “перекидають” мене одне до одного, як м’яч. Син із невісткою відправляють мене до доньки, а донька – до сина.

– Якщо вже така ситуація, – сказала мені невістка, – то їдьте до моєї мами в Іспанію. Там ви зможете заробити й навіть квартиру собі купити.

Сваха вже телефонувала мені, запрошувала до себе.

Їм легко так говорити, а я ніколи не була за кордоном. Мені страшно. А якщо у мене нічого не вийде? У моєму віці – це великий ризик.

І взагалі, чи всі заробітчани одразу заробляють на квартиру? Щось у це важко повірити. Я не впевнена в собі.

Зараз я стою перед вибором. Здається, що Іспанія – мій єдиний вихід.

Але я не очікувала такого від своїх дітей. Чому невістка відправляє мене до доньки? Чи це справді правильно?