– Чому ти не можеш мене зрозуміти, мамо? У мене з’явився шанс влаштувати своє особисте життя, і я не хочу його втратити, – заявила мені донька. – Хіба це не ти казала, що розлучення – це не кінець, що можна ще зустріти гідного чоловіка? А тепер виходить, ти забираєш свої слова назад?

Так, я пам’ятаю, що колись дійсно говорила їй ці слова. Доньці не пощастило у шлюбі. Ледь дитина народилася, як їхні стосунки з чоловіком почали стрімко руйнуватися. Зрештою, зять заявив, що залишає сім’ю.

З’ясувалося, що він пішов не просто в нікуди, а вже мав іншу жінку.

Донька дуже важко переживала це розлучення. Вона перестала їсти, спати й буквально танула на очах, схуднувши до 46 кілограмів. Дивитися на неї було просто боляче.

З дворічним сином вона тоді переїхала до мене. Я допомагала їй, як тільки могла: і з онуком, і матеріально. Як би я могла залишити її саму в такій ситуації?

Тоді я підтримувала її словами, що розлучення – це не найгірше, що могло з нею статися. Я казала, що якщо чоловік виявився таким ненадійним, то краще його відпустити, і що доля ще подарує їй щастя.

Час усе розставив на свої місця. Донька поступово оговталася, знайшла роботу, завела подруг, але довгий час уникала чоловіків. А потім познайомилася з одним із них через інтернет.

Цей чоловік обіцяв серйозні стосунки та навіть кликав Вікторію до себе. Але коли він дізнався, що у неї є дитина, одразу зник. Його плани на сім’ю не передбачали прийняття чужої дитини.

І все почалося спочатку. Донька знову ридала днями й ночами. Вона навіть звільнилася з роботи, а в нашому маленькому містечку знайти нове місце було нелегко. Тоді вона вирішила поїхати до столиці та спробувати там побудувати життя.

Ми домовилися, що Сергійка вона залишить зі мною, а коли влаштується, забере його до себе.

Я її підтримала, адже розуміла, що їй потрібен час. Перші місяці онук був повністю на мені. Від доньки я нічого не вимагала, знаючи, що їй потрібно оговтатися та стати на ноги.

Щодня вона телефонувала, розповідала, що вже знайшла роботу та зняла квартиру. Але Сергійка забирати не поспішала.

Згодом я зрозуміла причину. У неї з’явився чоловік, із яким вона будувала серйозні стосунки. Віка вирішила перевірити, чи ці стосунки міцні, перш ніж розповідати про дитину. Вона боялася, що це може злякати її нового обранця.

Я не погоджувалася з її підходом, але не мала іншого вибору, окрім як продовжувати виховувати онука. Проте час ішов, і Сергійко підріс. Настав момент віддавати його до школи.

Мені, жінці за 70, вести дитину в перший клас і брати на себе всі пов’язані з цим обов’язки було дуже важко. Рідний батько дитини також не виявляв жодного інтересу до сина, тож усі турботи лежали на мені.

Пів року тому Вікторія переїхала до свого чоловіка й хвалилася, який він чудовий. Я неодноразово нагадувала їй, що вже час забирати сина, але вона вигадувала різні відмовки. Казала, що ще рано, бо хоче уникнути зайвих проблем.

Тим часом моє здоров’я значно погіршилося. Лікар наполягав, щоб я лягла в стаціонар, але мені не було на кого залишити онука. Тож я телефонувала дочці та просила її забрати Сергійка.

Віка зізналася, що вони з Вадимом уже офіційно одружені та живуть у його заміському будинку.

– Мамо, куди я його заберу? У чужий дім? Телефонуй Артему, він же батько, нехай теж бере участь, – холодно відповіла вона.

У лікарню я так і не лягла. Лише ходила на денний стаціонар, поки Сергійко був у дитячому садку. Мені стало так прикро. Усі навколо влаштували свої життя, а про дитину нікому немає діла.

Зрештою, я зателефонувала доньці й прямо сказала, що більше не можу сама няньчитися. Дитина має піти в школу на новому місці, а вона, як мама, має бути поруч із сином, щоб допомогти йому в цьому важливому періоді.

– Тобі набридло грати роль бабусі? Вадим проти того, щоб брати дитину. У мене немає можливості його забрати. Чи ти хочеш зруйнувати моє життя? Я тільки-но почала жити, а ти хочеш усе зіпсувати. Хіба ти не розумієш, що нікому чужі діти не потрібні? – вигукнула донька.

Сергійко пішов у перший клас тут, зі мною. На щастя, школа розташована зовсім поруч, у сусідньому дворі.

Тепер я опинилася в глухому куті. Мені важко як фізично, так і морально. Але я розумію, що навіть якщо донька забере Сергійка, щастя це йому не принесе. Що робити в такій ситуації, я не знаю. Віка мене розчарувала тим, що поставила свої особисті інтереси вище за власну дитину.