Свекруха прекрасно знала, що моя мама буде у мене, тому ледь не з порогу витягла з кишені вже підготовлені сто євро і вложила нам на стіл, де був і борщ розлитий по тарілках, і хліб, і сало з цибулею.

– Це вам! На свята щось до столу купиш. Я, свахо, завжди дітям допомагаю.

Ну така вона смішна. Ніби моя мама не знає, що за всі ці роки, проведені на заробітках в Італії, Віталіна Андріївна нам і копійкою не допомогла.

Мама мовчки кивнула головою й сіла за стіл. Я бачила, як вона прикусила губу, аби нічого зайвого не сказати. Вона така – культурна, стримана. Не те що я. Мене інколи аж трусить, коли свекруха починає свої вистави, але я тримаюся. Бо якби сказала все, що думаю, то і Віталіна Андріївна, і чоловік довго б вуха за мною чухали.

– Мамо, беріть борщ, він ще гарячий, – мовила я, щоб хоч якось зняти напругу.

– Ой, а що це таке? – голос свекрухи пролунав у самісінькій тиші. – Я думала, ви на святковий стіл щось цікавіше приготували!

Мама підвела очі.

– Борщ – то найкраще, що можна поставити на стіл для дорогих людей. І я щаслива, що моя донька приготувала його з любов’ю.

– Ой, свахо, ну що ви! Я ж не те мала на увазі. Я своїм онукам завжди стільки всього готую – і лазанью, і равіолі, – свекруха почала перераховувати, і я вже ледь стримувала посмішку. Кожного разу одне й те саме. Наче моя мама не знає, де вона працювала стільки років.

– Ну добре, – нарешті додала мама, щоб не загострювати ситуацію. – Поїмо борщу, а далі вже і равіолі ваші скуштуємо.

Я підвелася, щоб розлити борщ по тарілках. Але не встигла, як свекруха знову піднесла голос:

– До речі, свахо, а ви онучці подаруночок якийсь привезли? Бо я завжди для них усе найкраще стараюся. Пам’ятаєте, як я минулого року їй айфон подарувала? – тут вона гордо подивилася на маму.

Мама лише мовчки посміхнулася. Вона завжди все розуміє без слів. Що то за подарунок був – айфон куплений на “чорну п’ятницю” в Італії зі знижкою й кнопкою, яка не працює. Але про це говорити мама не буде. Не така вона людина.

– Ми з Олею подарунки робимо з любов’ю. Головне – не ціна, а увага, – нарешті мовила мама й подивилася на мене.

Свекруха лише пирхнула й відвела очі. Я сіла поруч з мамою й поставила перед нею тарілку.

– Мамо, не звертайте уваги.

Та я й не звертаю, – тихо відповіла вона.

Чоловік сидів мовчки, їв борщ і робив вигляд, що все добре. Він завжди так – коли мама і його мама перетинаються, він одразу уникає розмов. “Щоб не нарватися на скандал”, – каже. А те, що я щодня “нариваюся”, він чомусь не бачить.

Свята пройшли так, як завжди: свекруха весь день демонстративно розповідала про свої заробітки, як вона “все дітям віддає” й “паше заради онуків”. Під вечір вона знову нагадала про ті сто євро.

– То ви хоч щось купили на ті гроші, що я дала минулого разу? Бо ви ж знаєте, як мені важко даються такі подарунки!

Я вже не витримала.

– Віталіно Андріївно, а чому ж так важко? Ви ж у нас, здається, в Італії чудово заробляєте.

Свекруха подивилася на мене, наче я її образила.

– Дорога моя, хіба можна таке говорити? Я ж для вас стараюся!

– Та ви не хвилюйтеся, – втрутилася мама, – ми з дочкою якось і самі раду дамо. Нам не звикати.

Свекруха промовчала, але в її очах було стільки образи, що я ледь стрималася, щоб не зірватися. Вона роками показує себе жертвою, яка “все віддає”, а насправді… Нічого вона не віддає. Тільки своїй дочці – любе й голубе. І це всі знають.

Я згадала, як вона минулого місяця на свій день народження вивезла дочку в Рим, купила їй золоту каблучку й сумку за кілька сотень євро. А синові й невістці “на свята” витягла зі старої кишені сто євро й ледве не сльози пустила, як важко їй даються ці гроші.

Вже ввечері, коли мама збиралася їхати додому, ми з нею лишилися вдвох на кухні.

– Не переймайся, доню, – сказала вона й погладила мене по руці. – Ти робиш усе правильно. І не треба комусь щось доводити.

– Та я не можу, мамо, – відповіла я. – Чому так? Для дочки вона на все готова, а для нас… Наче ми не родина.

– Тому що кожен має своє серце й свою правду. Живи своєю, – мовила вона й піднялася.

Ми з чоловіком провели маму до машини, і я довго стояла на подвір’ї, дивлячись їй услід. У голові крутилися слова: “Живи своєю правдою”. І я зрозуміла, що вона права. Часом краще мовчати, ніж комусь щось доводити.

Того вечора я підійшла до чоловіка й тихо спитала:

– Чому ти ніколи не скажеш своїй мамі, що нас це ображає?

Він знизав плечима.

Бо це все одно нічого не змінить.

Може, й так. Але чому ж тоді так важко на душі?

А як ви, дорогі читачі, вважаєте? Чи варто закривати рчі на такі “подарунки” й мовчати? Чи краще відверто сказати все, що думаєш? Як ви вирішуєте такі ситуації у своїх родинах?

Ф0Т0 – авторське.