Ні, звісно, житло у нас є, – говорить Лариса, – нехай моє власне, але я слова жодного разу не сказала в докір своєму чоловікові за це житло, що це не його квартира, я вважала, що після шлюбу у нас все спільне. Ні, ми обоє з Матвієм виросли в місті, бажання працювати на землі я за чоловіком ніколи не помічала. Ні коли зустрічалися, ні в перші роки нашого шлюбу з ним.

А заміжня Лариса вже 8 років. І у них в сім’ї з Матвієм ростуть дві донечки, їм зараз по 6 років – двійнята. І квартира у подружжя доволі простора, хоча й двокімнатна, але місця усім вистачає, її Ларисі залишив дідусь по батьковій лінії.

І до недавнього часу жінка вважала своє житлове питання давно вирішеним і налагодженим.

– Жили ми наче добре у шлюбі, цілком нормально, як я рахувала, – каже вона, – труднощі були, звісно, ще б, але як в усіх сімейних людей. Але більше в фізичному плані – важко з двома малюками відразу було. Мама моя ще працює. в неї і своїх справ вистачає й без нас, батьки Матвій в сусідньому містечку живуть. Вони приїжджають на онучок своїх подивитися, але зрідка якось зовсім.

Після того, як дівчатка малі вже пішли до дитячого садка, а Лариса вийшла на роботу, стало подружжя замислюватися і про те, щоб придбати власний автомобіль, поміняти кухонний гарнітур, з’їздили відпочити на морі, адже коли діти були зовсім малі вони зовсім нікуди не їздли.

– Ми собі стали планувати, – згадує жінка, – що вже раз на рік треба обов’язково на море дочок вивозити. Так нам сподобалося відпочивати там разом і дітям також. Лише не вийшло більше так, як ми того хотіли, на жаль.

Трохи більше року тому чоловікові Лариси, несподівано, дісталася ділянка землі в селі. А розташована вона якраз недалеко, в сусідньому районі, де свекри живуть.

На ділянці тій був старий будиночок, двоюрідна тітка свекрухи там жила свого часу сама.

– І Матвій дуже перейнявся тією земельною ділянкою, – з сумом в очах згадує Лариса, – буду будувати будинок і все, щоб було власне житло, вирішив для себе чоловік. Раз вже син у нас не з’явився, але дерево та будинок – обов’язкова програма для чоловіка, пояснював він мені та родичам нашим.

– Ти там жити зібрався, чи як? – спитала його дружина, – А на роботу свою на автобусі їздити будеш?

– Ні, – відповів Матвій впевнено, – жити буду тут. Нехай там буде дача наша. Та й хіба мало, як життя у нас складеться, зараз ситуація зовсім непередбачувана. На старості років туди з тобою поїдемо вдвох. А квартиру свою залишимо нашим дівчаткам для старту.

– Я розумію бажання мешканців столиці мати дачу, – каже Лариса, – адже в квартирі нецікаво, а, особливо, коли діти малі, хочеться на природу та відпочити на вихідні. Але у нас тут зовсім інша справа, у нас в місті кілька багатоповерхівок. В одній із них ми живемо, а кругом – приватний сектор, до лісу – рукою подати. Річка теж близько до нас знаходиться, не проблема виїхати на відпочинок кудись з малими дітьми. Якої природи нам не вистачає? Городу?

– Газон посію там гарний, – вже став мріяти чоловік, – а там видно буде, що далі. Я так вирішив вже, навіть обговорювати більше нічого не хочу.

– Ну вирішив та добре б, – продовжує Лариса, – але будинок треба будувати з нуля. На які гроші? Правильно, на свої лише. А жити ми будемо на те, що залишиться. Тобто на мою зарплату. Вчотирьох.

Є і ще один нюанс. Ділянка, яка дісталася Матвієві по документах, належить мамі його. І ніяких дій для того, щоб переоформити її на свого сина свекруха не робить, вона каже, що це й так синові буде і не бачить сенсу цієї біганини з документами для переоформлення та зайві гроші нотаріусові віднести чималі.

– Навіщо це робити, – дивується мама чоловіка, – Матвій у нас один, більше дітей ми не маємо, все йому і дістанеться.

– Хоча б для того, – вважає Лариса, – щоб ми могли вкласти в будівництво свої гроші та собі спати спокійно. Матвій з батьком багато роблять самі, виходить дешевше. Але і на це йде вся зарплата чоловіка, і навіть більше.

Ні відпочинку на морі, ні машини. Чоловік постійно виправдовується, що цей будинок буде дуже необхідний для їх сім’ї в майбутньому, та й багато роботи він там робить своїми руками, тому гарно економить.

Та сама Лариса зовсім цьому не радіє, адже чоловік цілими днями не буває вдома, а постійно їздить щось будувати в село.

– Та й яке сам? – запитує Матвія дружина, – Живемо на мої гроші, дівчат одягати стали за залишковим принципом. Ти б міг говорити, що сам все це тягнеш, якби твоє будівництво не відбивалася фінансово так важко на нашій сім’ї, а так що виходить? Будинок ти будуєш за свої гроші, він по документах буде мамин, а годую всю сім’ю я?

– Ось як ти заговорила, Ларисо, – образився на дружину чоловік, – про розлучення лише й думаєш, коли я так стараюся для нашої сім’ї? Що в разі чого тобі від будинку нічого не дістанеться? Не думав, що ти така, що лише матеріальне у тебе на першому місці. Ось чому ти просила, щоб ділянку та будову на мене переписали! Ти ще і про квартиру згадай мені зараз, в якій ми живемо, чия вона, а вона твоя, але я нічого сюди не шкодую і ремонт тут постійно робив, не шкодуючи сил та грошей. Що мого там ніколи нічого не було і немає.

– Про квартиру не згадую, – каже Лариса. – До чого тут квартира? Я не докоряла жодного разу нею тобі. Але квартира – то інше, вона наша спільна вже, а будинок – мами твоєї, а це зовсім інша історія, адже до нього ми не будемо мати права і не зрозуміло, що мама заспіває через пару років, а вона мені людина чужа, як би там не було. І не про розлучення я думаю, а про те, як звести кінці з кінцями. Поки чоловік виконує свою чоловічу програму – будує будинок. А як жити нам, за які кошти і кому цей будинок належить?

Чи права тут Лариса? Це добре, що чоловік думає про майбутнє сім’ї і старається будувати хорошу дачу? Чи таки неправильно робить Матвій, коли будується на землі, яка належить мамі?

Фото ілюстративне.