У мене дійсно складні стосунки з мамою, Галю. Іноді здається, що ми живемо у зовсім різних світах, говоримо незрозумілими одна для одної мовами. Вона завжди знаходить, до чого причепитися, ніколи не виказує задоволення моїми рішеннями.

— Та перестань уже, — втручається Галя. — Це ж твоя мама, ти просто перебільшуєш.

— Ти цього не розумієш, — я тяжко зітхаю, похитуючи головою. — У моєму дитинстві не було нічого страшного, але й радості теж не вистачало. Усе проходило якось буденно, нудно, без яскравих емоцій.

— А хіба це настільки погано? У багатьох таке дитинство, — здивовано перепитує вона.

— Можливо, але я завжди хотіла чогось більшого. Мріяла займатися підводною фотографією, уявляла собі зовсім інше життя. А мама постійно гасила всі мої мрії: «Оксано, припини ці фантазії! Це ж не професія, цим ти собі життя не забезпечиш!» — я намагаюся імітувати її голос. — Вона завжди краще знала, що для мене «правильніше».

Галя усміхається, але не сперечається. А я продовжую:

— Коли я вступила до університету й нарешті переїхала до гуртожитку, здалося, що отримала свободу. Але радість була недовгою — мама знову продовжила керувати моїм життям на відстані. Критика, контроль, усе це тільки посилювалося. А коли я зустріла Михайла…

— Це про того хлопця, якого вона називала «альфонсом»? — запитує Галя.

Моє обличчя напружується від цих слів.

— Так, саме про нього. — Я гірко сміюся. — Вона його терпіти не могла. Постійно повторювала: «Цей твій Михайло тільки чекає, поки ти пропишеш його у квартирі. Як ти можеш бути такою наївною? Він же використовує тебе!»

— І що ти тоді зробила? — цікавиться Галя, чекаючи продовження.

— Що я могла зробити? Ми з Михайлом тільки поглянули один на одного й продовжили жити своїм життям. На той час ми вже орендували однокімнатну квартиру. Так, вона була маленькою, але дуже затишною. І я чекала на нашу першу дитину.

— Мама цього не прийняла?

— Ні, навіть не думай, — я сумно усміхаюся. — Вона приїхала на весілля, але тільки щоб уникнути публічного скандалу. А потім почалася нова хвиля докорів…

— Яка? — Галя зацікавлено нахиляється вперед.

— Вона зовсім не хотіла знати онука. Усі новини про Андрійка вона сприймала як приховані претензії. То казала: «Ой, знову хочеш грошей?» То: «Що, щоб я сиділа з малим? Я тобі не нянька!» Це було нестерпно.

Галя зітхає, а я продовжую:

— Коли Андрійкові виповнився місяць, я вирішила познайомити його з бабусею. Приїхала до неї з малим на руках.

— І як все пройшло?

— Важко описати. Як тільки мама відчинила двері, вона випалила: «Що це за шматок тканини у тебе на шиї? Що це за слінг? Невже Михайло не міг купити нормальну коляску?» Я ледь стримала себе. У будинку ліфт не працював, а вона ще й причіпилася через таку дрібницю.

— Ну і мама… — усміхається Галя.

— Але найбільше мене здивував її новий чоловік, Юрій Володимирович. Він просто глянув на мене й сказав: «Наш онук».

— І що це змінило?

— Все. Саме завдяки йому вона запросила нас до хати. Вечір був далеко не ідеальним, але саме він зламав цю кригу між нами. Він привітав Андрійка, як свого рідного, і це розтопило її серце.

— Неймовірно, — зітхає Галя.

— Так, якби не він, ми б, напевно, і досі не спілкувалися.

— Тепер ваші стосунки кращі?

— Кращі, але біль минулого залишився. Хоча я рада, що тепер можу хоча б намагатися зрозуміти її.

— Значить, ти отримала свій шанс.

— Так, і не планую його втрачати, — тихо відповідаю я.