Я сиділа в м’якому кріслі, спостерігаючи, як моя донька готує вечерю на кухні. Вона зосереджено працювала, але уважно прислухалася до кожного мого слова.

— Знаєш, доню, — почала я з легкою усмішкою, — ти зробила правильний вибір, обравши свою професію. У тебе великий талант, і це саме твій шлях. А я тобі колись розповідала, як познайомилася з твоїм батьком?

Вона обернулася, її очі світилися теплом.

— Так, мамо, розповідала, — відповіла вона, усміхаючись. — Але мені завжди цікаво послухати ще раз.

Я засміялася:

— Тепер мої історії більше не здаються нудними?

— Ні, мамо, тепер вони для мене щось зовсім інше, — щиро відповіла донька.

— Гаразд, слухай, — я зручно вмостилася і заглибилася у спогади. — Ти ж пам’ятаєш, що в 19 років я потрапила в аварію?

— Так, знаю, — кивнула вона, зупинившись на хвилину. — І ти тоді була у візку.

— Так, — підтвердила я. — Це був не звичайний візок, а крісло колісне. І, уяви собі, 30 років тому майже не було пандусів. Місто зовсім не було пристосоване для таких людей, як я. Але я завжди була впертою!

— Це точно, — усміхнулася вона, не припиняючи нарізати овочі.

— Одного разу, — продовжила я, — я вирішила доїхати до автобусної зупинки неподалік від дому. Хотілося поїхати до парку, хоч би як це було складно. І ось на зупинці я побачила трьох хлопців приблизно мого віку. Один із них підходить до мене й питає: “А куди ви їдете?”

— І що ти йому відповіла? — зацікавлено запитала донька.

— Сказала, що хочу до центрального парку. А він, посміхаючись, запропонував: “А давайте ми вас проведемо?” І підморгнув друзям. Я, звісно, трохи зніяковіла, але нервово посміхнулася: “А на чому?” Він у відповідь махає на тролейбус, який саме під’їжджав, і каже: “На 14-му тролейбусі!”

Донька засміялася, уявляючи ситуацію.

— І ти погодилася?

— Так! Спочатку я сумнівалася: а раптом вони хочуть пожартувати якось недобре? Але вирішила ризикнути. Сказала: “Гаразд, допоможіть.” І знаєш, усе пройшло чудово! Вони допомогли мені сісти в тролейбус і навіть провели до парку.

— А що було потім? — донька відклала ніж, повністю поринувши в розповідь.

— Далі? Хепі-енду в стилі “жили вони довго й щасливо” не було, ти це знаєш. Через кілька років ми з твоїм батьком розійшлися, бо зрозуміли, що стали зовсім різними людьми. Але того дня він подарував мені віру в людей. Я зрозуміла, що не всі байдужі, і це допомогло мені жити далі.

Донька задумливо підперла підборіддя рукою.

— Мамо, це дуже гарна історія. А ти ніколи не думала спробувати відновити стосунки з татом?

Я ледь усміхнулася й покачала головою.

— Ні, доню, для мене це вже давно закрите питання. Ми з твоїм батьком зробили все, щоб у тебе були з ним гарні стосунки, і я цьому дуже рада. Але моє життя зараз інше, і мені так добре.

— Але ж ти не повинна бути самотньою, мамо, — тихо сказала вона, і її слова здалися мені порожніми. Усередині я відчула, як між нами з’явилася тінь того, що могло бути, але ніколи не сталося.

— Я це знаю, доню, — відповіла я, хоч у душі відчувала лише холод. Роки минули, але біль втрати все ще жила десь глибоко. Ті приємні спогади, які часто згадую, насправді залишили по собі лише біль і порожнечу.

Я мовчки дивилася, як донька продовжує готувати вечерю, а сама згадала той день, коли дізналася про зраду чоловіка із сусідкою. Це було неймовірне потрясіння, яке розірвало наш шлюб. Я завжди приховувала від доньки справжню причину нашого розлучення, щоб у неї залишилося добре ставлення до батька. Але було важко. Дуже важко.

Заміж я більше не виходила. І ось тепер, через стільки років, усвідомила, що давно пробачила його. Але вже надто пізно.

Донька мовчки повернулася до своїх справ, а я залишилася сам на сам зі своїми думками. Колись я вірила, що все можна виправити, що щастя можна втримати. Але життя навчило мене іншого. Теплі спогади виявилися лише ілюзією, за якою ховається глибока самотність, що наздоганяє нас рано чи пізно.