Коли ми з Костею та Софією прогулюємось парком, люди не можуть не звернути на нас увагу. Хтось усміхається, хтось зупиняється, щоб поглянути на нашу маленьку принцесу з подивом і захопленням. Я відчуваю ці погляди, і інколи навіть бачу у них сум і співчуття. Але ми з Костею вже навчилися не звертати на це увагу.

— Подивись, як вона бігає, — тихо каже Костя, не відводячи очей від Софії, яка весело скаче по кольорових плитках доріжки. — Вона неймовірна, — відповідаю я, відчуваючи, як у його голосі звучить гордість і тепло.

Я дивлюсь на нього й бачу його усмішку, коли він стежить за донькою. Ніхто не знає, через що ми пройшли, щоб бути разом, щоб наша маленька Софійка бігала по парку і сміялась. А кілька років тому це здавалося майже неможливим.

— Пам’ятаєш той день? — раптово запитав Костя, його погляд став більш серйозним.

— Так, пам’ятаю, — тихо відповідаю я, хоча не хочу згадувати про ці важкі моменти.

Він згадав той день, коли я вперше прийшла до нього додому після того, що сталося. Костя впав з великої висоти на будівництві й більше не зміг ходити. Його дружина залишила його, забравши все, навіть маленьку Софійку. Я тоді побачила їх і це виглядало як сцена з фільму про трагедію. Я й не підозрювала, що наше життя переплететься.

Костя лікувався в лікарні, де я працювала, і часто привозив з собою доньку. Вона була налякана, часто сиділа в кутку палати, чекаючи, коли тато нарешті вийде. Я прив’язалася до неї. Купувала для неї смаколики, водила до логопеда і психолога, намагаючись розворушити маленьку дівчинку.

— Ти тоді виглядав дуже розбитим, — згадала я, поглянувши на чоловіка. — Але в твоїх очах була така сила, я відчувала це.

— А я думав, що все закінчено, — сумно посміхнувся він, — не міг повірити, що хтось ще прийде до мене, щоб допомогти.

Коли я прийшла до Кості вперше, його очі були порожніми, сповненими відчаєм. Софійка сиділа поряд і тримала його за руку. Тоді я не могла уявити, як вони зможуть справитися, але щось всередині підказало мені залишитись.

— Ти врятувала мене, Марина, — сказав він, тримаючи мою руку в своїй. — Якби не ти, я не знаю, що було б далі.

Я мовчала, намагаючись не дати сльозам вийти.

— Знаєш, — продовжив він, — я не міг навіть уявити, що моя колишня дружина буде такою безсердечною. Їй була важлива лише квартира, а про Софійку вона просто забула.

— Я пам’ятаю, як ми ходили до адвокатів. Твоя колишня стільки нас мучила, що я думала, не витримаю.

Кожен її дзвінок, кожна спроба відібрати квартиру у Кості — це був стрес. Вона з’являлася раптово, з новими вимогами, погрозами подати до суду. Я тоді відчувала, як ми йдемо по тонкому льоду, але твердо вирішила, що більше не дозволю їй руйнувати наше життя.

— Ти тоді сказала їй все, — згадав Костя з захопленням. — Не знаю, звідки в тобі була та сила.

— Від тебе, — зізналася я. — Я не могла дозволити, щоб хтось ще образив тебе.

Після тієї розмови з його колишньою, ми більше не чули від неї ані слова. Вона зрозуміла, що я не відступлю, що боротимусь за Костю та Софійку до кінця. Ми виграли справу, але це була лише частина нашої боротьби.

— А як твої батьки? — запитав Костя, ніби згадуючи старі рани.

Я зітхнула. Це питання завжди було для мене важким. Мої батьки так і не змирилися з моїм вибором.

— Вони не змирилися, — сказала я, відводячи погляд. — Вони говорили дуже болісні речі.

Костя опустив голову.

— Ти не повинна була чути таких слів. Це несправедливо, — сказав він м’яко. — Вони просто не розуміють, що таке справжня любов, — намагалась посміхнутися я. — Я вибрала тебе та Софійку і ніколи не пожалкувала про це.

Ми довго сиділи мовчки, слухаючи сміх доньки. Я дивилася на чоловіка, який став для мене всім, і на нашу маленьку Софійку, яка наповнювала наше життя світлом.

— Ми вистраждали нашу сім’ю, — сказала я тихо, обіймаючи його. — Але ми разом. І це головне.

— Так, ми вистояли, — відповів Костя, міцно стиснувши мою руку. — І більше нічого нас не зламає.

Ми сиділи разом, спостерігаючи за Софійкою, і на мить все здавалось ідеальним. Але моя мама так і не змогла прийняти нашу родину, і це дуже болить.