– То коли ти приїдеш, мамо? До кінця цього року встигнеш? А може на Різдво у грудні бери відпустку, – повчає мене моя моя донька.

Наче і нічого поганого в цьому нема, що вона хоче свята зі мною провести, та я відчувала, що тут щось не так. І я не помилилася, бо моя дочка таке задумала, що на голову не налазить.

Людмила хоче квартиру продати, але без мене вона не може цього зробити, от вона і наполягає на тому, щоб я пошвидше приїхала.

Ця ідея їй самій в голову не прийшла, це зять все придумав і її накрутив, а вона просто озвучує його думки.

Коли я дізналася, що дочка надумала квартиру продавати, то я їй відразу заявила, що я цього не дозволю їй зробити. Ця квартира мені дуже важко дісталася, на відміну від доньки, я знаю ціну грошам.

Та й у намірах зятя я не дуже впевнена. Якщо чесно, я з самого початку була проти цього шлюбу. Але ж хіба донька хотіла мене слухати? Вона закохалася, а у закоханих очі не бачать очевидних речей.

Я з самого початку була впевнена, що зять з соєю донькою через квартиру. Він свого житла не мав, а тут нехай невелика, однокімнатна, але все ж своя.

Людмила вийшла заміж три роки тому. Я їй відразу віддала однокімнатну квартиру, яка була у мене у власності. Хотіла, щоб молодята жили окремо. Та переписувати житло на дочку я не поспішала, і правильно зробила.

З цією квартирою пов’язана цікава історія з мого життя. Я сама з дуже бідної родини. Мами моєї рано не стало, мене один батько виховував, але вихованням це назвати було важко, бо він пив.

Тому я з дому поїхала як лише школу закінчила. В місті в училище поступила, там мені гуртожиток дали.

Потім я познайомилася з Костею, який став моїм чоловіком і батьком моєї доньки. Ми розписалися, він мене до себе забрав. І саме коло його мами я натерпілася стільки, що своїй доньці я такого не бажала – з свекрухою жити.

Мене вистачило всього на 2 роки, а потім я з маленькою дитиною пішла від чоловіка. В село повертатися був не варіант, бо там тато би мені життя не дав.

Я якось знову попросилася назад в гуртожиток, і стала підробляти на місцевому ринку. А дитину я залишала на знайомих, як коли.

Потім Людочка в садок пішла, я вже стала більше працювати і більше заробляти. Торгівля – то було моє. Я вміла так скрутити, щоб всім добре було, тому мені вдалося за кілька років навіть трохи грошей скласти.

Я тільки почала ставати на ноги, а тут прийшла сумна звістка з села – не стало мого батька. Його будинок перейшов мені. Та в село повертатися я не мала наміру. До того ж, і сам будинок був у дуже занедбаному стані, щоб там жити, в нього потрібно було вкласти дуже багато грошей

Тому я вирішила продавати дім. Він стояв на доволі великій земельній ділянці, і я за неї отримала суму, якої вистачило, щоб купити однокімнатну квартиру на окраїні міста. Але я і цьому була безмежно рада.

Життя почало налагоджуватися. А коли донька підросла, я стала їздити на заробітки в Польщу. Я з тих людей, що і роботи ніякої не бояться, і гроші вміють складати, тому за кілька років я купила ще одну квартиру, тепер уже більшу, двокімнатну, в новому будинку і хорошому районі.

Але їздити на заробітки я не перестала, бо хотілося поки ще є сили, щось собі на старість заробити.

Коли Людмила сказала, що наречений їй пропозицію зробив, я їй допомогла з весіллям, але в нову квартиру не впустила, бо вважаю, що молоді мають окремо жити.

Зять сподівався, що я їм свою двокімнатну квартиру віддам, а сама переїду в однокімнатну, та я не виправдала його сподівання.

Він не заспокоївся, накрутив доньку, що в однокімнатній квартирі дітей народжувати не можна. Треба більшу житлоплощу.

І моя донька тепер повторює мені щодня по телефону його слова як мантру, в надії, що я дозволю їм продати однокімнатну квартиру, додам сама ще грошей, і куплю двокімнатну, яка тепер вже стане спільним майном дочки і зятя.

Тільки за таких умов зять погоджується жити далі з моєю донькою, господарювати, дітей мати. А якщо ні – то зять сказав, що розлучається і буде створювати нову родину в більш комфортних умовах.

– Ти не хочеш, щоб я була щаслива? Для тебе гроші важливіші, ніж щастя рідної доньки, – картає мене моя дитина. Людмила щиро вірить своєму чоловікові і не хоче сприймати правди.

А правда заключається в тому, що як тільки я куплю їм більшу квартиру, яка стане їхньою спільною власністю, зять за першої кращої нагоди подасть на розлучення і відсудить половину. Я в цьому просто впевнена.

– Чому ти постійно думаєш про найгірше? Ти спеціально так робиш, бо не хочеш, щоб я щасливою була? Тобі легше стане, як я буду розлучена? – плаче Людмила.

От що мені тепер робити? Тут моє слово проти слова зятя, і я явно не в виграші.

Я не проти купити доньці більшу квартиру, але не хочу її на них записувати, а чоловік доньки на менше не погоджується.

Що мені робити? Як правильно вчинити в цій ситуації?

Джерело