Марта сиділа за столиком у кав’ярні зі своєю колегою та давньою подругою Оленою. Вони вже давно збиралися на цю зустріч і сьогодні, нарешті, вдалося знайти час. Марта виглядала виснаженою і як тільки дівчата замовили каву, вона почала свою розповідь, не стримуючи емоцій.

— Ти уявляєш, – почала вона, обвівши поглядом кав’ярню. – Мій чоловік Ростик, не любить нашого сина.

Олена здивовано підняла брови.

— Як це? Ви ж так чекали на дитину. Я пам’ятаю, як ти раділа, коли дізналася, що при надії!

Марта гірко усміхнулася.

— Та в тому й річ, що ми планували це. Але з кожним днем я розумію, що Ростик – ходячий антистереотип. Він завжди був диваком, але коли справа дійшла до дітей, його дивацтва стали нестерпними. Він вперто хоче саме доньку. Сини його не цікавлять.

Олена була збентежена. Вона не могла повірити своїм вухам.

— Марто, але ж це твоя дитина. Ваш син. Як таке взагалі можливо?

— От і я не можу зрозуміти. Уявляєш, – жінка стиснула губи, – через два дні після того, як з’явився Юрко, він пішов до сімейного лікаря та спитав, коли ми можемо знову спробувати мати доньку.

Олена втупилася в Марту, не вірячи тому, що почула.

— Ти жартуєш? – врешті решт сказала вона.

— Ні, не жартую, – жінка зітхнула. – Це було просто, як ляпас. У мене все всередині перекинулося. Я ще не оновилася після сина, а він вже мріє про наступну дитину, як про якийсь проєкт, який не вдався з першого разу.

— Марто, це ненормально! – Олена обурено сплеснула руками. – Ти що, його не зупинила?

Не сказала йому, що так не можна?

— Звісно, я сказала, але ти ж знаєш, який він. Ростик впертий. Він вважає, що все нормально. Мовляв, ми ж планували дітей, тож треба пробувати далі.

Марта схопилася за чашку з кавою, немов намагаючись знайти в ній заспокоєння.

— А ще й мама зі свекрухою, як змовилися, кажуть: «Не руйнуй сім’ю. Вони постійно повторюють: «Та ти ж розумієш, що він просто хвилюється за майбутнє, за вашу родину, чоловіки таке не одразу розуміють». А те, що я не живий інкубатор, когось цікавить? Та ні, звісно.

Олена уважно слухала, але в її очах було видно обурення.

— Вибач, Марто, але це вже занадто. Ти не повинна таке терпіти. Як він може не любити Юрка лише тому, що це хлопчик, а не дівчинка? Це ж абсурд!

— Я вже здалася, – зізналася Марта, відставивши чашку. – Я втомилася боротися. Він не зміниться і, якщо чесно, я більше не маю сил. Подам на розлучення коли-небудь, коли Юрко та, можливо, ще одна дитина будуть дорослими. Зараз це виглядає як єдиний вихід. Але скільки ще я витримаю? – жінка запитала, ніби сама себе.

Олена нахилилася до неї, схопивши її за руку.

— Не чекай. Ти маєш право на щастя. Якщо ти не зробиш крок зараз, потім може бути пізно. Ти ж сама розумієш, що це токсичні стосунки. Ростик ніколи не оцінить ні тебе, ні Юрка, якщо він так поводиться вже зараз.

Марта мовчки дивилася на подругу, немов зважуючи її слова. Вона добре розуміла, що Олена права, але рішення не давалося легко. В її голові постійно лунали слова матері: «Не руйнуй сім’ю. Але хіба це справжня сім’я, коли тебе не поважають, коли твоє щастя не має значення?

— Можливо, ти права, – тихо промовила Марта. – Але як це зробити? Як взяти й розірвати все, що будувалося роками?

— Важко, але це краще, ніж знищувати себе заради людини, яка не вміє любити. Подумай про Юрка. Він заслуговує на щасливу маму. І ти заслуговуєш на повагу та любов.

Марта ще довго сиділа мовчки, дивлячись на свою чашку. Слова подруги потрапили у саме серце. Тепер питання було лише в тому, чи вистачить їй сміливості зробити цей крок.

— Дякую, – нарешті промовила вона, посміхнувшись через силу. – Ти завжди знаєш, що сказати. Але, у мене нема зараз сил, щоб це зробити.

— Просто не забувай, що ти не одна, – відповіла Олена, стискаючи руку подруги. – І якщо ти вирішиш зробити цей крок, я буду поруч.