Я про цю поїздку додому мріяла мало не щодня, три роки не вдавалося рідних побачити. Адже сеньйора моя дуже хворіла, а вона так добре до мене ставилась, не могла я її покинути. Саме Алісія і її донька колись врятували мене. Я доволі довго не могла знайти роботу. Все потраплялись погані хазяйви: хтось ображав, або ж платив копійки. Один італієць робив непристойні пропозиції. Я вже надію втратила, думала додому повертатись. А там що? Борги й проблеми?

І тоді випадково я натрапила на одну знайому. Вона розповідала, що подруга її сеньйори шукає баданте. Так я й потрапила до Алісії, і за кілька років вона мені вже була, як мати рідна. Важко сказати, чи траплялися мені в житті ще такі добрі люди. Довіку буду Богові дякувати за неї. Саме тому я ні на день не могла покинути її під час хвороби. 

Та цьогоріч моєї любої сеньйори не стало. На душі так важко було. Ще й свята скоро. Вирішила я нарешті додому поїхати. Сина з невісткою побачити, вони з моєї старої хати вже цукерочку зробили. Двох онуків маю, молодшого лише по відеозв’язку бачила. 

Рідні не дуже через мою відсутність засмучувались, тим паче гроші їм більше потрібні, аніж я. І з невісткою я так і не змогла спільну мову знайти. Не подобалась я їй. Щойно приїжджала – ми починали сваритись. Люда й не приховувала своєї неприязні, хоча й жила в моєму домі й на мої гроші. 

Я попередила сина, що їду на свята. Він не надто зрадів, та обіцяв зустріти. Утім коли я приїхала на станцію – нікого не було. Довелось самотужки добиратись. Та підійшовши додому я свій двір не впізнала. Відчула, що в грудях щемить – як таке могло статися?

Все змінилося – у дворі висаджені туї, газон і лиш нашої ялини нема. Тієї, фамільної, що дід ще садив. Увійшла, підійшла до місця, де вона росла – і бачу обрубок зі свіжим зрізом. Від цього мені знову погіршало.

 – То ви на честь мого приїзду дідову ялинку спиляли! Я ж чітко наказувала, робіть, що хочете, та її не чіпайте! – сказала я, увійшовши в дім.

Всі стояли перелякані. Син дивився на невістку і шепотів ледь чутно “Я ж казав тобі, не чіпай!”. І тут Люда почала:

 – Ой, мамочко, а ми вас так чекали! Заходьте! 

 – Я тобі не мама! Коли дерево спиляли?

 – Та днями, розумієте, воно заважало, могло на хату впасти! А ось і верхівка, ми спеціально для вас залишили! – невістка вказала на наряджену ялинку посеред кімнати.

Сльози в мене з очей полилися. Ну, як так? Не знаю, що тієї миті зі мною трапилось. Просто зрозумійте те дерево було мені, як рідна людина, спогад про дідуся й батька, воно наче символ нашого роду.

 – Збирайте речі й йдіть, куди хочете! Більше ні копійки від мене не побачите!

Мамо, ти що? Перестань! 

 – Я вам дозволила все переробити, лиш сказала ялинку залишити. А ви… Забирайтеся!

Люда почала кричати, що в мене з головою проблеми. Онуки не на жарт злякалися. А я лиш те дерево посеред хати бачила, від якого зовсім радості не було. І знаєте що, я впевнена, що невістка це навмисно зробила.

Наступного дня вже все село пліткувало, яка я погана, вигнала дітей з онуками. Син дзвонив, просив вибачення. А я й не знаю, як бути. Ви б пробачили таке?