Сестра Неля продовжувала метушитися, приводила до будинку лікарів, просила хоч якось допомогти, але мама йшла на очах. Старість, що тут поробиш. 

Неля крадькома, аби Віктор не побачив, молилася в куточку маминої кімнати. 

-Досить, Нелю, – морщився Віктор Данилович, матері під дев’яносто вже, всі ми там будемо. І ніхто не має влади над цим. І нічого лоба молитися, не вірю я в все це! Ти ж сучасна жінка, Нелю, а віриш у казна-що. 

Незабаром матері не стало. Віктор Данилович у центрі міста місце купив на цвинтарі. Чоловік він був не бідний. Жив із матір’ю. Самотній він був, вдовий, бездітний. І зовсім не переживав від цього. За рік пам’ятник матері поставив. На камені портрет матері, дата народження, дата відходу. А збоку – дата його народження та рисочка. Для себе поряд місце приготував. Неля як побачила, ахнула:

– Вікторе, навіщо ти так. Недобре це, заздалегідь місце готувати собі. 

А Віктор Данилович їй так цинічно:

– Нелю, хочеш, я й тебе впишу. Місце гарне, пам’ятник широкий, разом із матір’ю ляжемо, – і ніби сміється. 

Неля йому: – Даремно ти так, Вікторе, грішно сміятися, не нам судити, коли чий час прийшов. Жити треба, добрі справи творити, для цього людина приходить!

А Віктор Данилович свою лінію тримає: – Та що ти Нелю все свої церковні казки розповідаєш. Не вірю я в це. Немає нічого, живемо, підемо, що мурашка, що людина. І нема в цьому ні сенсу, ні таїнства. 

Похитала Неля головою: – Ех, братику, не навчило тебе ще нічому життя твоє. Ну та гаразд, прийде час, може і зрозумієш, порозумнішаєш. 

Посміявся з слів сестри Віктор Данилович. Ось мовляв порожні жіночі розмови для втіхи. Казки про життя на тому світі. Про всяких грішників та праведників. Сильний чоловік знає, як жити треба! Треба мати владу, грошей більше, та жіночу насолоду для всяких радостей. А правила для слабких вигадані.

Якось вирішив Віктор Данилович до пам’ятника матері замовити мармуровий квітник з постаментом та ангелами по обидва боки. Навколо люди знамениті поховані, до них рідні та знайомі знатні заходять. Тож нехай бачать, що і Віктор Данилович не промах, не з простих. Заїхав він, до матері зайшов квіти покласти. Поглянув на пам’ятник і застиг. Там, де за його вказівкою дату народження його поставили після прочерку раніше пусте місце було. А тепер дата стоїть. Дата, коли його не стане. Він своїм очам не повірив, присів на коліно, що за нісенітниці? Що за жарти, чи що це таке!

Вдивився він у дату, а число то завтра! Озирнувся довкола розгублено – немає нікого. Хотів зайти до майстра, що пам’ятник робив, а в того майстерня вже зачинена.

Повернувся додому Віктор Данилович у дивному настрої. Холодок по спині пробігає, спокою позбавляє, переживання виникли незрозумілі. Нісенітниця якась, може від втоми все це йому здалося? Йому завтра у відрядження до райцентру з водієм їхати, а тут таке. Погані думки здолали Віктора Даниловича, хоч як він хоробиться сам перед собою. Подзвонив він своєму водієві:

– Андрію, завтра, не поїдемо. У мене плани змінилися. 

А сам вирішив вдома відсидітися про всяк випадок. Ніхто не дізнається, чому він плани змінив. Назавтра вдень зателефонував до Віктора Даниловича Андрій, водій його. 

Дуже схвильований: – Ви в новинах бачили? Добре, що ви поїздку скасували! Там на трасі таке, сталося! 

Віктор Данилович здивувався – невже так буває? Адже ніби мати його так дивно попередила. Такого ж бути не може! Він ні в що це не вірив, а як же жити йому тепер?

Поїхав він наступного дня знову до мами. Дивиться – немає на пам’ятнику тієї дати, що він тоді бачив. Гладкий мармур незайманий блищить і все. А мама з пам’ятника йому посміхається, ніби хоче сказати йому, як раніше казала:

– Ех, синку, ти все, як Хома невіруючий. Все вважаєш себе мудрішим та розумнішим за інших, а сам і знати не знаєш, чого тільки не буває на світі!

Тепер Віктор Данилович інакше живе. Одружився він нарешті на жінці, з якою вже давно був, але одружуватися все не хотів. Тому що зрозумів, що дорога вона йому і погано він чинить. А за рік у них донечка народилася. Тепер у житті Віктора Даниловича особливий сенс виник. А цинізм він свій забув, і гординю залишив. Зрозумів, що незбагненний світ довкола і прекрасний. І життя його не в його владі. І живе Віктор Данилович тепер іншими цінностями, праведно.