— Мамо, навіщо так далеко? А я? На два тижні один? А поїсти? — Ярослав зазирнув у холодильник, переконавшись, що наготованої їжі в ньому зовсім мало. Ну, якщо тільки на кілька днів. Він знову подивився на матір, і в його очах застигло здивування.

— Синку, я всього на два тижні, а ти тут залишайся, господарюй. Та й не вперше їду, час звикнути, тож будь самостійним.

Валентина Василівна, жінка досить велика, навіть огрядна, зростом вище середнього, вже прибрала волосся, піднявши його вище, як вона любить робити багато років. У неї в одязі й у зовнішності все просто, без  зайвих деталей.

Ось і зараз, зібравшись на відпочинок, поклала в сумку спортивний костюм, ще кілька необхідних речей, застебнула на блискавку і пішла відчиняти двері.

— Яночко, проходь. — Зустрівши погляд двадцятитрирічної Яни, трохи здивованої, вона привітним жестом вказала на зал.
— А я йду і думаю, що за терміновість, може, сталося щось.

— Нічого не сталося, зовсім нічого, просто я їду сьогодні, і прошу тебе про допомогу… Яна працювала в аптеці, якраз зайняла місце Валентини Василівни, тільки-но вона вийшла на пенсію. До того ж сама Валентина Василівна стажувала її, переживаючи за залишене місце роботи, якій присвятила багато років. А потім вони здружилися.

— Синку, це Яна, зустрічай!

Він кивнув їй як старій знайомій, хоча бачилися вони разів зо три тут же, коли Валентина Василівна запрошувала Яну до себе.

— Ось, Ярослав, це твоя «швидка допомога», — вона вказала на Яну. — Яночко, знаю, що не відмовиш… я їду на два тижні… хочу попросити: врятуй Ярослава від голоду, буквально кілька разів на тиждень забігай, супу зварити хоча б, все життя з мамою живе, одним словом, «мамин син».

Яна зніяковіла, ніби поперхнулася власними думками.

— Що, Яночко, не зможеш? Я тебе засмутила своєю пропозицією?
— Ні-ні, — скромна Яна ще більше зніяковіла і глянула на Ярослава. — Не знаю, чи зручно…

— Зручно! Так, Ярославе? — Валентина Василівна зловила погляд сина. — Погоджуйся, а то ж без гарячого змарнієш.
— Та згоден я, буду вдячний.

Літак вирулив на смугу для зльоту і почав набирати швидкість.
— Як же ти, Валентино, сина залишила одного? Він же в тебе…
— Хочеш сказати: «мамин син»?

Сусідка винувато посміхнулася.

— Ну чому відразу «мамин син»? Я не це мала на увазі. Просто розумію, що Ярослав із тобою живе, звик…

Вона називала її ласкаво, по-дружньому Валентичко. Валентина без образи посміхнулася.

— Усе правильно, Ярослав до тридцяти років за мою спідницю тримається, одружитися ніяк не виштовхатимеш, каже:

«Мені, мамо, і з тобою добре». Старший у мене давно одружений, онуки скоро дорослими будуть, а ось Ярослав… розлінився, мама приготує, прибере, вислухає…

Тепер уже посміхнулася Марія Марківна.
— Ну, з іншого боку, це ж добре, навіть приємно.

— Звичайно приємно, особливо якщо неодруженому синові тридцять років, а матері сімдесят.

Валентина Василівна втиснулася в крісло, коли лайнер почав набирати висоту, все-таки вік, а політ має бути неблизький.
Валентина Василівна придумала собі відпочинок у Парижі, та ще й подругу переконала поїхати з нею.

І ось дві жінки вибралися із Варшави і вирушили до Парижа, коли осінь була в самому розпалі.

Марія спочатку була проти далекої дороги, але оскільки Валентина їде, то можна й за компанію.

-— А ти з водою вітаєшся? — запитувала вона Марію. І та, яка знала Валентину багато років, не переставала дивуватися.
— А навіщо з водою вітатися?

— Ну, як же, вона ж жива, вона нас лікує.
Марія вважала все це дивиною, але, дивлячись, як щиро радіє подруга, погоджувалася.

— Ой, Валентино, пощастило твоїй старшій невістці, ти просто знахідка для неї. Спокійна, розуміюча і… трохи з дивацтвами.

— Молодшій теж пощастить, якщо мій телепень не помилиться, — відповіла Валентина Василівна, плавно рухаючись у воді, басейну в якому вони плавали.

— Хоча, він, звісно, не телепень, він у мене з освітою, працює і взагалі хороший хлопчик.

******

Яна застигла перед дверима своєї знайомої як укопана. Чого їй коштувало приїхати сюди, тим паче погодитися.

Валентину Василівну вона обожнювала. Так, саме обожнювала, як наставника, як добру знайому, майже подругу, хоча різниця у віці — ціла прірва.

Вона й додому до неї прийшла вперше з величезним бажанням подружитися ще більше. А там, Ярослав. Для неї це стало тоді сюрпризом. Їй здавалося, що обидва сини Валентини Василівни давно одружені й у них підростають діти.

Зі старшим так і було. А ось молодший… він зустрів Яну, здавалося, без емоцій. Стримано привітався і пішов до себе в кімнату. Валентина Василівна буквально витягла його на чай із тортом.

А потім Яна прийшла ще раз, і ще. І цей неодружений хлопець, син Валентини Василівни, їй сподобався. Напевно, з першого погляду сподобався, і, звісно, вона зрозуміла наміри Валентини Василівни, але, натикаючись поглядом на Ярослава, бентежилася, як школярка, бо постійно думала про те, що в нього хтось є. І ось ця неясність вибивала дівчину з колії.

Вони розмовляли з Валентиною про роботу. Дуже багато розмовляли. Але про Ярослава  ні слова. І Яна вже подумала, що вона й не збиралася їх знайомити, просто вийшло випадково, що Валентині Васильєвій подобається з нею спілкуватися і що Яна, мабуть, є та нитка, яка пов’язує її з колишньою роботою.

І раптом запрошення і прохання… незвичайне прохання, допомогти приготувати обід синові. Можна було знайти десятки способів, як вижити тридцятирічному, дієздатному хлопцеві без мами. Тим паче, що він працює і довкола повно кафе та їдалень.

І Яна це все зрозуміла, але відмовляти не стала. Звичайно, вона допоможе. Борщ – будь ласка, котлети – із задоволенням, оладки – з радістю!

— Привіт! Ну ось, прийшла, як і обіцяла. — Вона вперше увійшла до квартири за відсутності Валентини Василівни.
— Та проходь, — Ярослав взяв її пальто, повісивши його на вішалку, і якось ліниво повернувся в зал. — Сідай! — він показав на крісло.

— Слухай, я обіцяла Валентині Василівні допомогти обід тобі приготувати…
— Так завзято рвешся в бій? Ну, гаразд, ходімо, я б поїв чогось смачного…

— А що хочеш? Може суп зварити?
— Суп потім, давай оладки, я їх люблю, мамка часто робить…

Яна розгублено оглянула шафки.
— А-а-а, зрозумів, дивись, тут борошно, он у холодильнику все інше, ось сковорода, вмикається ось так…
— Дякую.

Він сів навпроти.

— Може, в зал підеш, не можу, коли за мною спостерігають.
— Так, будь ласка, не буду тебе відволікати. — Він вийшов.

Хвилин за двадцять, коли Ярослав відірвався від телевізора, почувся запах гару у квартирі, і тоді заглянув на кухню, намагаючись зрозуміти, що там підгоріло.

Яна мила сковорідку, а на тарілці лежали майже згорілі оладки. Вона схопила їх і викинула у відро.

— Навіщо? — Тільки й встиг запитати Ярослав. — Підгорілі теж смачно.

Вона повернулася до нього. В її великих очах — сльози. Ярослав тільки зараз розгледів, які в неї гарні очі. Вона спробувала посміхнутися.

— Смієшся? Звичайно, сама винна, погодилася на авантюру…
— А в чому авантюра? Допомогти — це хіба авантюра?

— Може, й ні, але якось соромно. Узялася готувати й усе зіпсувала…

Він підійшов до неї, взяв із рук рушник, кинув його на спинку стільця.

— Та й добре, подумаєш, оладки…
Він обійняв її і, злегка нахилившись, поцілував.

Уже стемніло, а вони так і лежали на дивані, обійнявшись.
— Темно, мені треба бігти додому… а я тобі так і не приготувала нічого…
— Їсти хочеш? — запитав він.

— Хочу.
— Тоді полежи ще трохи, я скоро.

Він пішов на кухню, і вона слухала, як побрязкував посуд, потім почувся приємний запах, який дражнив її дедалі більше. І вона, відкинувши покривало, зісковзнула з ліжка і пішла на кухню.

— Смачного! — Ярослав махнув рушником, вказавши на стіл.

Оладки, ароматні, гарячі, із золотистою скоринкою, зі сметаною, вже були на столі.  Вони їли з таким апетитом, що навіть ніколи було перекинутися парою слів.

— Я обов’язково помию посуд. Дякую, так смачно вийшло, — вона опустила голову.
— Що не так? — занепокоївся Ярослав.

— Соромно, звісно, але я так не вмію. І взагалі, я не готую…
— Та й добре, — він знову обійняв її. Приходь завтра на борщ. Обіцяю, буде смакота.

Валентина Василівна поверталася з легким серцем. Онуки старшого сина дзвонили часто, та й у сина з невісткою все було в повному порядку.

Молодший син теж дзвонив, і Валентина Василівна, запитавши, чи приходила Яна допомогти приготувати, почула відповідь Ярослава, що приходила і допомагала. Не просто допомагала, а готувала оладки, борщ, котлети, салати.

Щодо салатів Ярик сказав правду. А от борщ вони варили разом.

— Так швидко? — Валентина Василівна, зустрівши Яну і посадивши сина та гостю за стіл, дізналася про їхнє рішення одружитися.

— Мамо, ти казала, що мені вже тридцять років, — нагадав Ярослав.
— Говорила, пам’ятаю… але минув лише місяць, як я приїхала, а ви вже одружуєтеся. — Вона подивилася на збентежену Яну.

— Хоча, я рада. Ну, що діти, прийшов час вам жити окремо. Тим паче, Яночка чудова господиня, голодним ходити не будеш.

— Так, мамо, жити будемо окремо, але поруч.
— Поруч це де? У сусідньому районі?
Ярослав і Яна переглянулися.

— На сусідній вулиці? — уточнила Валентина Василівна.
— На одній вулиці, — сказав син.

— Ти ще скажи: в одному будинку.
— Не в одному, але в сусідньому. — Ярослав показав у вікно побудований будинок. — Мамо, квартиру там візьму. В розстрочку.

— Слава Богу, а я вже думала, ти ніколи не відчепишся від маминої спідниці.

Коли Яна і Валентина Василівна залишилися самі, дівчина розхвилювалася.

— Валентина Василівно, знаєте, я дуже рада, що так вийшло… Ярослав мені одразу сподобався… і він теж сказав потім, що і я йому одразу сподобалася. Але я хочу вам зізнатися….

— Яночко, не лякай мене, у мої роки хвилюватися шкідливо, адже я хочу ще онуків дочекатися…
— Я хотіла зізнатися, що обдурила вас тоді, що вмію готувати. Я… я не вмію готувати, ну, якщо чесно, то поки що погано готую…

— Ніколи не треба говорити, що ти щось робиш погано, — зупинила її Валентина Василівна, — треба казати: «я обов’язково навчуся».

— Добре! Я навчуся! Я обов’язково навчуся! Та й узагалі, салати, каші можу… А ще Ярослав навчив мене борщ готувати… я от тільки одне не зрозуміла: звідки він усе це знає, так смачно готувати вміє…

Валентина Василівна розсміялася й обійняла майбутню невістку.

— Рідненька, так на те він і «мамин син», щоб уміти… не дарма зі мною до тридцяти років жив.

— То ви знали, що Ярослав цілком може собі обід приготувати?

— Звичайно знала, хто ж свого сина не знає… а твої кулінарні здібності мене не турбують, було б бажання… і воно в тебе є.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело