Спокій у багатоповерховому будинку обірвався, коли на третьому поверсі в одній із квартир оселилася молода пара — Ірина та Дмитро. Спочатку нічого поганого ніхто про них не думав, навіть навпаки — вони виглядали ввічливими й привітними. Але одного дня Ірина привела додому двох величезних псів — алабая та ротвейлера. Пара мала намір розводити собак.

— Це що, два коні? — пожартувала якось їхня сусідка, Ольга Петрівна, коли вперше побачила їх. Але потім вже було не до жартів.

Кожного ранку, вдень і навіть уночі собаки лаяли на все, що рухалося: на ліфт та на перехожих під вікнами. Особливо, коли нікого вдома не було, а собак закривали у різних кімнатах, було враження, що їх не годують чи не залишають воду тваринам. Ірина з Дмитром, схоже, не дуже переймалися питаннями дисципліни своїх улюбленців. Сходовий майданчик був у шерсті, яку не встигали прибирати.

Але пізніше все стало ще гірше – молода пара привела ще двох собак. Після цього у будинку з’явився різкий неприємний запах. Сусіди не раз бачили, як власники собак ледве встигають вигулювати їх, і тварини періодично справляли свої потреби просто у під’їзді.

Мешканці будинку не раз писали скарги у всі можливі служби – від ЖЕКу до санітарної інспекції. Але відповідь була завжди одна: «Ми не можемо втручатися, доки тваринам не шкодять і вони перебувають у приватній власності». Старенька бабуся з першого поверху, якій було вже під дев’яносто, навіть одного разу викликала поліцію, бо їй стало погано через запахи у під’їзді. Але приїхавши, поліцейські тільки знизили плечима і сказали, що собаки – це не привід для арешту.

У Ольги Петрівни ця ситуація викликала обурення. Жінка й сама ледве витримувала постійний шум. Вона вела спокійне життя до того часу, поки в будинку не з’явилися ці набридливі собаки.

— Я просто не можу більше! Вони мене виводять! — щоранку кричала вона, зустрічаючись із їхніми власниками у ліфті. Ті тільки хитали головою і виправдовувалися:

— Ну це ж собаки, що ми можемо зробити? Тим більше ми не надовго тут, шукаємо будинок, щоб з’їхати.

— Спочатку переїдьте, а потім вже тримайте своїх собак, – обурилася жінка.

Тільки той переїзд все відтягувався, а іноді здавалось, що так вони говорили для заспокоєння сусідів. Можна було б скаржитися, що таким тваринам потрібно більше простору, проте квартира там і так велика.

Але одного дня одна із собак добряче напакостила жінці. Поспішаючи з ринку додому, старенька раптом спіткнулася об величезного алабая, який випростався просто на сходах. Ольга впала і сумки з овочами розлетілися по всій сходовій клітці.

— Ах ти ж зараза! — вигукнула бабуся, піднімаючись на ноги. Алабая не зворушила її лайка, він тільки оглянувся та ще більше розвалився на сходах.

Ольга Петрівна цього просто так залишити не могла. Вирішила викликати ветеринарів, щоб ті перевірили собак на сказ. А коли ті приїхали, жінка зустрічала їх, мов рятувальників.

— Ні, ну так більше не можна, — зітхнула Ольга, дивлячись на те, як ветеринари намагаються втихомирити псів. — А скільки ще таких будинків, де пси господарюють, а людям жити не дають? Так не має бути!

Але й це нічого не змінило, аж поки собаки не наробили ще більшої біди.

Якось увечері знову здійнявся галас. Ольга Петрівна, втративши терпіння слухати цей гавкіт, вийшла зі своєї квартири й направилась до сусідів, готуючи у голові черговий текст зі скаргами. Жінка щосили загрюкала у двері, а коли сусіди нарешті відчинили, собаки несподівано накинулись на неї й збили її з ніг. Ольга Петрівна полетіла вниз сходами й втратила свідомість. Сусіди викликали швидку та поліцію.

Сварка зчинилася гучна. Після цього випадку стало очевидно, що терпіння всіх мешканців було на межі. Поліція все ж втрутилася і почала розгляд справи, який тепер уже ніхто не міг проігнорувати. Зрештою, Ірина та Дмитро вимушені були переїхати.