Мій тато завжди був уособленням сили та відданості. Справжній чоловік, який ніколи не зловживав алкоголем, не пропускав роботи без вагомої причини та завжди дотримувався свого слова. Але роки зробили своє, і здоров’я почало підводити. У ці важкі часи мама, замість підтримки, ставала джерелом постійних конфліктів і напруження.

Кожен похід до лікаря перетворювався на скандал. Мама ставилася до цього так, ніби сім’я лише мріє про те, щоб забрати в неї час. І коли чергова сварка виникла через необхідність допомогти татові з візитом до лікаря, я більше не могла мовчати.

— Мам, у тата скоро операція, — сказала я, намагаючись зберігати спокій.

— А я тут до чого? — байдуже відповіла вона, навіть не піднявши очей від телевізора.

— Як це “до чого”? Ти його дружина! — не стримуючи обурення, нагадала я.

— Дружина? Я й так натерпілася за своє життя! — різко відрізала мама. — Коли він їздив на заробітки, я все тягнула сама.

— Але ж це було давно! Він працював для сім’ї, для нас усіх! А тепер, коли він потребує підтримки, ти просто відвертаєшся? — вигукнула я, відчуваючи, як розгорається гнів.

— Сам винен у своїх проблемах, — холодно відповіла вона, зникнувши на кухні. Її байдужість боляче різала серце.

Того ж вечора я зателефонувала брату Андрію. Він уважно вислухав мене, але його слова виявилися ще більш болючими.

— Я зараз весь у справах, — сказав він. — Постійні відрядження, бізнес. Я вже допомагав фінансово, але більше не можу. Юля не схвалює таких витрат.

Я мовчала, приголомшена. Тато завжди підтримував Андрія, допомагав йому починати власну справу, а тепер, коли той міг би повернути бодай частину цієї підтримки, він просто відійшов убік.

Сидячи наодинці зі своїми думками, я згадувала, як ми дійшли до цієї точки. Мама звинувачувала тата в усьому, що можна, брат стояв осторонь, а я залишилася сам на сам із цим тягарем.

— Не бери це все на себе, — сказала мені подруга, коли я поділилася з нею своїми переживаннями. — Це не твоя відповідальність.

Її слова приголомшили мене. Як це — не моя відповідальність? Це ж моя сім’я! Я завжди вірила, що сім’я — це найважливіше, і ми маємо підтримувати одне одного, незважаючи ні на що.

Коли я повернулася додому, тато сидів біля вікна, мовчки вдивляючись у далечінь. Він ніколи не втручався в наші сварки з мамою, завжди залишався осторонь.

— Тату, — тихо звернулася я, підходячи ближче. — Чому ти ніколи не захищаєш себе?

Він повільно подивився на мене. У його очах було те, чого я давно не бачила — розчарування, втома й образа.

— Це нічого не змінить, — тихо відповів він. — Іноді немає сенсу боротися з тим, що неможливо змінити.

Я сіла поруч, а сльози неконтрольовано потекли по моїх щоках. Весь цей час я намагалася бути сильною, боротися за справедливість. Але в той момент я зрозуміла: є битви, які неможливо виграти, якими б важливими вони не здавалися.