Якось мені зателефонувала знайома з проханням про допомогу. Наші діти підліткового віку, хоча й спілкуються досить рідко. Мені трохи за сорок, а їй близько п’ятдесяти. Ольга завжди вражала мене своєю енергійністю, творчим підходом і невичерпним ентузіазмом. Її донька – спокійна й інтелігентна дівчинка, тоді як моя більше захоплюється математикою, ніж мистецтвом.

Ми з Ольгою підтримуємо теплі, хоч і рідкісні, розмови. І от цього разу вона звернулася з ентузіазмом:
— Привіт! У мене до тебе цікава пропозиція, – чую знайомі нотки натхнення в її голосі.

— Слухаю, що цього разу? – запитую насторожено.

— Ми ставимо театральну виставу! Уяви: справжня сцена, костюми, декорації… Але є проблема. Мені потрібна помічниця на неділю. У суботу вже є, а от неділю ніяк не закрити. Ти б не могла допомогти?

— У неділю я вільна. Що треба робити? – погоджуюсь, хоча вже починаю відчувати, що не все так просто.

— Допомогти з реквізитом, акторів переодягати. І ще – нагодувати оператора. Він працює безкоштовно, тому незручно його залишати голодним, – додає вона, наче це очевидно.

— А з їжею як? – уточнюю, передчуваючи підступ.

— Ну, бутерброди зробиш. Може, ще суп курячий звариш? Якщо є термос, зручно буде взяти.

Я аж завмерла.

— Зварити суп? Прямо зварити? – перепитую, щоб переконатися, що не ослухалась.

— Так, це ж просто. Курку купиш, додаси овочів і вермішель – ось і готово, – відповідає вона так, ніби це найпростіша річ у світі.

— То ти мені курку дасте чи купити треба?

— Ну, свою ми вже використали… Але ж вона недорога, – безтурботно зазначає Ольга.

Я ледь стримуюся. У мене зараз вистачає справ: підготовка до іспиту, планування переїзду, ремонт квартири. І тепер ще з власної кишені варити суп для чужого проєкту?

— Ольго, я не зовсім розумію, чому це має бути моя турбота, – намагаюся спокійно відповісти.

— Добре, добре, не треба супу, – одразу змінює тон. – Просто бутерброди зробиш, а продукти я сама куплю.

Після розмови я почуваюся використаною. Її проєкт – це, звісно, чудово, але до чого тут я? Моя донька не бере участі у постановці, чому ж інші батьки не можуть долучитися?

Я довго думала, як правильно вчинити, і зрештою вирішила відмовитися. У п’ятницю я зателефонувала Ользі:

— Привіт. У мене змінилися плани, у неділю не зможу допомогти. Знайди, будь ласка, когось іншого.

— Ти що, здуріла? Я на тебе розраховувала! – обурено відповіла вона.

— Виникли сімейні обставини. Попрохай інших батьків, чиї діти залучені. Мені треба йти, – коротко відповіла я й поклала слухавку.

Я почувалася звільненою, але й трохи винною. Можливо, треба було відмовитися раніше, не погоджуватися взагалі. Через кілька днів Ольга знову зателефонувала, але більше нічого не просила. І я зрозуміла: іноді сказати “ні” – це найкраще, що можна зробити для себе.