Зазвичай я не любила ходити до свекрухи на Миколая, але цього року не було вибору. Адже в їхній родині завжди святкували це свято 19 грудня, а тепер 6 числа, бо в Ірини Миколаївни іменини.

У нас з нею нейтральні стосунки – не сваримось, і це вже добре, але точно знаю, що між нами немає теплої близькості.

Та й цього разу я вагітна, 6 місяць і йти на зустріч було вкрай незручно, особливо з такою ожеледицею. Володя вважав, що ми мусимо піти:

– Брат з жінкою будуть на святі, тож і я не можу відмовитися. То не гарно виглядатиме!

Тож прийшлось вдягати теплі штани і рейтузи, хоча в мене не було настрою. Ми живемо недалеко від Ірини Миколаївни, тому вирішили йти пішки, машину не брали. Володя купив для мами пакет з фруктами (мандарини, ананаси, виноград, апельсини), пляшку дорогого шампанського і коробку цукерок.

Після весілля Володя оселився у моїй однокімнатній квартирі, яку отримала в спадок від бабусі з дідусем. І хоча квартира невелика, нас це влаштовувало –  простора кімната (яку можна розділити), балкон засклений, велика кухня. Зробили хороший ремонт після весілля, купили техніку та меблі. 

Але, як виявилося, у свекрухи на нас були інші плани. За столом зібралася вся родина – брат Володі, Олег, з дружиною та дітьми.

Все було  спершу добре: посиділи за столом, обмінялися подарунками, племінники гралися, розказували віршики, я куштувала смачні салатики. Але все змінилося, коли поїхали інші гості геть.

Після цього пані Ірина раптом почала  дуже до мене підлещуватися:

– Як ви будете називати дитину? Може, Олена ? Це моїй мамі дуже підходило, вона була чудовою жінкою.

– Ми з чоловіком самі виберемо ім’я. Глянемо на донечку і тоді і видно буде. Чи не так, коханий?

Володя лише кивнув. А ось квартира свекрухи, виглядала зовсім по-іншому – старі та радянські меблі, коврики на стінах, і ремонт, який не змінився з 80-х років. Я відчувала, що перебувати в такому місці довго неможливо. На килимку постійно збиралася пилюка, починала кашляти. З вікон трохи продувало, бо там були старі деревяні, а не пластикові. А ще диван капець який не зручний, сильно прогиналися пружини та скрипіло. Та і загалом, атмосфера гнітюча. 

Ми вже збиралися йти, коли Ірина Миколаївна тихо звернулась до Володі:

– Вже не можу це тримати в собі, тож скажу сину.

Я здивувалася. Вона виглядала так, наче щось замислила.

– Я поговорила з сином, і ми домовились, що ця квартира буде ваша. А от в тій, що проживаєте, однокімнатну, продасте і вкладете гроші в ремонт цієї, бо тут все старе. Потрібно піднапрягтись, і встигнути до народження моєї внучки. Час ще є, але не багато.

Я ледве не втратила дар мови, коли вона відкрила одну з кімнат (до того це приміщення було закрите на ключ). Там стояло дитяче ліжечко з рожевою білизною та пару іграшок. Пані Ірина усміхалась на всі 32 і аж світилася від щастя.

– Це що за сюрприз?!

– Як що? Підготувала для онуки, – гордо відповіла пані Ірина. 

Чоловік стояв поруч, радісно чекаючи мою реакцію, сподіваючись, що погоджуюсь.

– Вибачте, але я краще залишусь у своїй однокімнатній, ніж переїду до вас. Навіщо мені такий ремонт і стільки нервів?

– Я ж буду поруч, допомагатиму з онучкою! Ти ще молода, не знаєш, як дитину няньчити! 

Але свекруха не відступала. 

Кожного дня вона дзвонить Володі і натякає, що якщо не передумаю – то цю трьошку перепише на старшого брата. Типу спадком залякує. 

А ви б як вчинили на моєму місці?