Я добре пам’ятаю час, коли ми з сестрою виходили заміж. Наші батьки тоді не особливо намагалися нас підтримати. У моєї старшої сестри Наталії все було значно легше: її чоловік Вадим — успішний бізнесмен. У них просторий будинок у Києві та ще кілька квартир, які здають в оренду.

Для нас із моїм чоловіком Олегом усе було складніше. Ми довго мріяли про власне житло і, врешті-решт, зібрали на маленьку однокімнатну квартиру. Ремонт робили своїми руками, витративши всі накопичення, а можливо, навіть більше.

Недавно з’явилася можливість купити двокімнатну квартиру, адже наші сусіди вирішили переїхати за кордон. Ціна була дуже привабливою, і ми вже майже уклали угоду. Однак, на жаль, нам бракувало кілька тисяч доларів. Ми звернулися до батьків, сподіваючись на їхню допомогу. Але їхня відповідь нас шокувала:

— Ми не можемо вам допомогти. Зараз важкі часи, доведеться самотужки знайти гроші. Поки що живіть у тому, що маєте.

Я не могла повірити.

— Але ж сума не така велика! — спробувала я переконати батька.

— Можливо, але в нас є свої плани. Я давно мрію про нову машину, — холоднокровно відповів він.

Мене це до глибини душі обурило. Як можна? У них є можливість купити нове авто, але вони не готові допомогти власним дітям у важливий момент?

Ця розмова залишила гіркий осад. Олег намагався мене заспокоїти:

— Не переймайся. Можливо, вони справді не хочуть або не можуть допомогти. Вони мають на це право.

— Але ж вони знають, наскільки для нас це важливо! — не стримувалася я. — Їм легко втілювати свої мрії, а ми маємо боротися за кожен шанс.

— Ми зможемо впоратися самі, навіть без їхньої підтримки, — твердо сказав Олег.

Його слова звучали правильно, але образа на батьків не зникала. Наступного дня я знову підняла це питання, коли зустріла батька в магазині.

— Тату, може, все-таки розглянете можливість нам допомогти? Для нас це дуже важливо.

— У кожного свої пріоритети. Я збираю гроші на машину, і це для мене важливіше, — категорично відрізав він.

Я спробувала поговорити з мамою, але вона була зайнята своїми справами і просто не звернула уваги на мої слова.

Сестра Наталя, яка завжди підтримувала батьків, цього разу стала на мій бік. Ми зустрілися в кафе, і вона поділилася своїми думками:

— Я розумію, що у батьків свої плани, але це несправедливо. Чому вони не можуть хоча б частково підтримати нас?

— Мені так прикро. Відчуваю себе зовсім безсилою, — сказала я.

Того вечора, дивлячись із балкона, я побачила, як у квартиру, яку ми так прагнули купити, заїжджає нова сім’я. Чоловік, жінка і двоє дітей розвантажували меблі. Це було боляче.

Я думала: можливо, це частина дорослого життя — справлятися з такими труднощами самотужки? Але чому ті, хто мав би нас підтримати, відмовляються це робити?

Тієї ночі я заснула з почуттям гіркоти та розчарування. Життя вчить нас непростим урокам, і цей став для мене одним із найболючіших.

Чи мають батьки допомагати своїм дітям у таких ситуаціях? Це питання ще довго не даватиме мені спокою.