Зазвичай усі в мене збирались, та чоловіка мого не стало і в мене здоров’я вже зовсім не те, щоб 12 страв готувати. От і погодилась я на запрошення невістки Світлани. Приїхала за декілька днів до Святвечора, якраз варенички з вишнями привезла

Тож почали ми готувати страви. Я дивлюсь, а онуки бігають в якихось піжамах.

 – Це велике свято. Треба причепуритися, гарно вбратися. Вдягніть вишиваночки, які вам Миколай від мене приніс?

Малі стояли і дивились один на одного.

 – А їх мама кудись заховала.

Пішла я тоді до невістки.

Де вишиванки, котрі я подарувала, нехай малі на Різдво вдягнуть. Я ж спеціально їх для такого випадку й вишивала. Вони святкові ошатні.

 – Ой, немає часу шукати. І вони в різдвяних светрах, то теж гарно. 

 – Ні, пошукай.

 – Я не маю коли!

Тут прийшов син і застав вже нашу сварку.

 – І чого в такий день сваритись? 

 – Твоя дружина не хоче, аби діти вишиванки вдягнули.

 – Які ще вишиванки?

 – Ті, що я пів року вишивала й на Миколая їх подарувала.

 – Та скажи вже їй! – раптом зауважив син. – Нема їх. Вона продала.

 – Як продала? 

 – Вони замалі були. Не підійшли. 

 – Знайте що, може я б ще повірила, але навмисно на два розміри більші робила. Кажи негайно, що ти з ними зробила? Не хочеш, щоб діти носили – поверни!

 – Та що повертати, вона ж їх продала. 

– Ти що? Як? 

 – Так, ще й дуже вигідно. За кожну по 2 тисячі дали. Це ж ручна робота. Чого ти так переймаєшся? Нові вишиєш! Це ж просто одяг!

А мені сльози на очі навертались. Не просто це одяг. Я всю душу в них вклала і не тому, що вишивати люблю, а тому, що це для моїх улюблених онуків. Такі речі передаються з покоління в покоління, а не продаються казна-кому.

Залишатись на святі в мене бажання вже не було. Зібралась і додому поїхала. А ви б змогли таке пробачити? Як гадаєте – це нормально?