– Не хвилюйся, – Ігор дбайливо загорнув дружину в теплий плед. – Ну сказала дівчинка не подумавши, ну і що? Потім сама шкодуватиме.

– Не буде, – сумно відповіла Ольга, – ти чув би, як вона сварилася. Ні. Вона мені ніколи не пробачить.

– Пробачить? За що? – здивувався чоловік. – За те, що ми хочемо бути щасливими?

***

Заміж Ольга вийшла одразу після школи. Все просто: перше кохання закінчилося вагітністю. Однокласник Петро погодився одружитися, щоб «прикрити сором Ольги», – так сказала його мама.

Мати та батько самої Ольги, які бачили майбутнє єдиної доньки зовсім іншим, були, м’яко кажучи, розчаровані. Сказали, одразу:

– Ти свій вибір зробила. На нас не розраховуй.

Так юна Оля опинилася в чужій родині, на чужій території, зі свекрухою, яка вже на дух її не переносила і з чоловіком-хлопчиком, який чомусь одразу її розлюбив.

Через чотири роки вони розлучилися.

Батьки зглянулися над дочкою та онукою. Дозволили пожити у них півроку:

– Скажи дякую, – сказав батько. – У тебе буде час визначитися з роботою та житлом. Достатньо часу. Адже ти у нас доросла. Заміж сходила. Дитину народила.

– Дякую, тату, – озвалася дочка, ледве стримуючи сльози.

Вона пішла працювати на завод, влаштувала маленьку Віру у садок.

За півроку переїхала до гуртожитку. Профком допоміг. Бачили: молода жінка намагається, від додаткової роботи не відмовляється, добрі результати показує. Ось і постаралися.

Так що Оля і бажання батьків виконала і якесь житло отримала.

Згодом вона викупила цю малосімейку, закінчила заочно інститут і просунулась службовими сходами: стала майстром цеху.

Дочка тим часом підростала. Ольга робила все, щоб Віра ні чого не потребувала.

Про себе не думала. Забула, що ще зовсім молода. Працювала, працювала, працювала…

На квартиру більшу збирала.

Батьки не помагали. Іноді спілкувалися з онукою, дарували їй подарунки на день народження та до Нового року.

Ольгу вони так і не пробачили. Спілкуватися із нею категорично відмовлялися.

Якось поїхали у відпустку машиною. Хотіли взяти внучку із собою, але Ольга її з дідусем та бабусею не відпустила. Думала: на зло зробить. А з’ясувалося, що на щастя.

З батьками трапилася біда, їх не стало…

Через півроку Ольга з дочкою перебралися до їхньої трикімнатної квартири.

Свою малосімейку почали здавати.

Так і жили. Ольга багато працювала, Вір росла. Дуже рано стала самостійною.

У матері просто не було можливості знаходитись поруч із дочкою постійно, робити з нею уроки, скрізь водити за ручку.

Тому Віра швидко подорослішала, була дуже організованою, рішучою, могла постояти за себе.

Після школи дівчина вступила до університету та поїхала до іншого міста.

Ольга залишилася зовсім одна.

І ось тут вона згадала, що ще зовсім не стара. Яка старість у 35 років?

Стала жити собі. Оновила гардероб. Упорядкувала зачіску. Навіть зазирнула до салону краси.

Їй подобався її новий стан. Очі засяяли, повернулася радість.

Оля навіть з’їздила до санаторію. Перший раз у житті!

Там і познайомилась із Ігорем. Чоловік жив у її рідному місті, як з’ясувалося, зовсім недалеко. Він був неодружений. Казав, що поки ще не зустрів своєї єдиної.

– Це в сорок років? – Здивувалася тоді Ольга. – Невже так буває? Мені здавалося, що чоловіки набагато легше до цього ставляться.

– По-різному ставляться і чоловіки всі різні, – парирував новий знайомий.

Повернувшись додому, вони продовжили зустрічатись. Ольга гадала, що це тимчасово, нічого не планувала.

Так і казала дочці:

– Він чудовий, Віро. Проте навряд чи ми будемо разом.

– Чому, мамо?

– Не знаю. Так відчуваю…

Почуття Ольгу обмануло.

За рік вони з Ігорем розписалися.

Віра щиро раділа за матір. Під час святкової вечері, яку наречені замовили в ресторані, шепнула їй на вухо, що теж збирається заміж.

– Вітаю! – вигукнула Ольга. – Коли ти нас познайомиш?

– Ну, не знаю. Якщо хочеш, наступного разу приїдемо разом.

– Звісно, ​​хочу! Приїжджайте! Тільки одна умова: тобі зробимо справжнє весілля! Правда, Ігоре?

– Звичайно, – посміхнувся той і, жартома зробивши сумне обличчя, спитав. – А наше весілля тобі не подобається?

– Подобається! – розсміялася щаслива Ольга. – Мені все дуже подобатися!

***

Нарешті вона дізналася, що означає жити поруч із коханою людиною. Нарешті розслабилася і почала насолоджуватися життям.

Новина про те, що її дочка Віра вагітна, втішила Ольгу.

– Ну ось, скоро стану бабусею, – сказала вона чоловікові. – Не віриться, але так добре на душі.

– Зауваж: молодою бабусею, – уточнив Ігор. – Коли я народився, моїй бабусі було близько п’ятдесяти. А тобі всього 38. Ти ще сама можеш мамою стати.

– Я? – Здивувалася Ольга. – Якось не думала про це …

– А я думав, – Ігор обійняв дружину. – І був би щасливий. А ти?

– Теоретично – так. Тільки я відчуваю, що таке навряд чи можливо, – відповіла Ольга.

Почуття знову її обмануло. Минуло близько трьох місяців. Ольга завагітніла.

Вони з Ігорем були дуже щасливі. І, звісно, ​​мати поділилася своєю радістю з дочкою.

– Віро, привіт, як ти? Як почуваєшся?

– Все добре, мамо. Ти як?

– Ой, не знаю, як сказати.

– Щось сталося? – стривожилася Віра.

– Доню, тобі не можна хвилюватися. Нічого не сталося, крім того, що в тебе буде брат чи сестра.

– У сенсі? – не зрозуміла Віра.

– У прямому. Я вагітна. Тепер хвилюватись не можна нам обом.

– Ти жартуєш?

– Ні. Я вже стала на облік. Тож помилки бути не може.

– І ти зібралася народжувати на старості років? – Віра не говорила, вона сварилася. – Та над тобою сміятися будуть!

– Віро, – розгубилася Ольга. – Ти що кажеш? Мені сорока нема. Люди й у пізнішому віці стають батьками.

– А як же я?

– До чого тут ти?

– У мене дитина буде!

– Я знаю, Віро.

– Що ти знаєш? Я думала, що ти допоможеш мені! Я розраховувала на тебе! А тепер що?

– Ах, ось ти про що, – озвалася мати. – Ну, вибач.

– Не потрібні мені твої вибачення! Не розумію: навіщо тобі взагалі це потрібне?! Чого тобі не живеться спокійно?

– Віро, не сварись.

– Та я не сварюсь,  – вигукнула дочка, а потім тихо попросила. – Мамо, припини це. Напевно, ще пізно.

– Що?! – обурилася Ольга. – Навіть думати про це не смій. Дитина буде. Він вже є. А тобі доведеться справлятися самій.

– Ну звичайно! – гаркнула Віра. – Мені не звикати. Я ж виросла, як трава в полі. Тобі ніколи не було до мене!

Вона кинула слухавку.

***

Минув час. Пристрасті вщухли.

Коли Ольга народила сина, Віра зібрала пожитки та приїхала до матері зі своїм. Зараз вони разом виховують своїх хлопчаків.

Зворушливо виглядають, коли з двома колисками виходять на прогулянку: мати та дочка.

Словом, все гаразд. Усі щасливі.

Єдиний, хто переживає без дружини та сина, то це чоловік Віри.

Але це питання тимчасове…