Цього року я дуже втомилася. Робота забирає всі мої сили, а відпустку мені не дають уже кілька місяців. Я ще не зрозуміла, коли встигну відпочити, і чи встигну взагалі.

Проте наближається Різдво, і я твердо вирішила, що цього разу ми будемо святкувати вдома. Без поїздок, без турбот, лише з чоловіком та дітьми.

Всі мої сили й увага останнім часом йдуть на роботу, а я хочу, щоб хоча б свята були можливістю для відпочинку і спокою.

Але мої батьки, звісно, мають іншу думку.

– Ну як так, доню? Ми ж усе життя на Різдво їздили до своїх батьків. Як це – не приїхати? – почала мама, як тільки дізналася, що ми з чоловіком вирішили святкувати вдома.

Не знаю, чи розуміють мої батьки, скільки сил я витрачаю на роботі. Я вже кілька місяців майже без перерви працюю, бо наслідки економічної ситуації накладають свій відбиток на робочий процес.

Я намагаюся триматися, але навіть мої діти помічають, що я втомлена, часто не можу навіть з ними погратися, коли вони приходять зі школи. Вечорами я ледь зможу сісти за стіл, аби з’їсти що-небудь. А відпустки немає.

– Мамо, я справді не можу, – кажу їй тихо, відчуваючи, що вона образилася дуже на мене за це. – Я так втомилася. Хочу просто побути вдома з дітьми і чоловіком. Я не можу більше їздити і святкувати з усіма, як це було колись, зараз часи не ті, що були у вас колись, зараз все набагато складніше.

Але моя мама, як завжди, почала шукати виправдання:

– І я так втомлююсь, але ж ми все одно їздили до своїх батьків. Хіба ми не повинні бачити один одного на свята?

Моя мати, до речі, завжди була дуже вимогливою до нас, і ми з сестрою часто повинні були приїжджати до неї на святкові дні, навіть коли це не дуже зручно.

І, звісно, їй важко зрозуміти, чому я хочу залишитися вдома. Вона ж завжди відчувала, що святкування має проходити лише в родинному колі, у звичному для неї форматі: усі за одним столом, за старовинною традицією.

Але я вже не можу так. Всі ці поїздки, постійні підготовки, серйозні спільні обіди, де потрібно поводитися за певними правилами і традиціями – це все забирає сили. Раніше я з радістю їздила до батьків, а зараз не маю сил, просто не можу. Я хочу просто спокою вдома.

Щоб ніхто не чекав від мене, що я буду організовувати і вести розмову, яка повинна бути “ідеальною”. Я хочу подивитися новорічні фільми, пограти з дітьми у настільні ігри і насолоджуватися часом з родиною.

Звісно, батьки цього не розуміють. І вже через кілька днів я отримала від мами повідомлення:

“Якщо ви не приїдете до нас на Різдво, ми будемо дуже розчаровані”.

Мені стало важко на душі. Я ніби і не хочу, щоб вони образилися, але з іншого боку – я маю право вирішувати, як святкувати зі своєю родиною. І я дійсно хочу святкувати вдома. Але мами образа зачіпає.

– Ти хочеш сказати, що ми вже не важливі для тебе? Ти ж пам’ятаєш, як ми з твоїм батьком завжди чекали на тебе? Як ти з радістю приїжджала на Різдво, і все було добре? А тепер ми тобі вже не потрібні? – мама зовсім не скупилася на емоції.

Це вже не просто питання свят, це – відчуття того, що я вже не є частиною цієї родини такою, якою була раніше. Вона не розуміє, що для мене пріоритетом зараз є не традиції, а можливість побути з чоловіком і дітьми у спокійній атмосфері.

Це важливо для нашої родини, і я не хочу, аби свята стали черговим приводом для суперечок.

Я спробувала пояснити:

– Мамо, я дуже люблю вас і хочу святкувати з вами, але я фізично не встигаю все зараз. Я і так весь рік майже без відпустки. Не можу навіть на святі бути присутньою з вами. Я хочу просто відпочити. І ще я хочу провести час з чоловіком і дітьми. Це важливо для нас усіх. Ми будемо на зв’язку, зателефонуємо, поговоримо.

Вона все одно була невдоволена, але вже через кілька годин надіслала мені інше повідомлення: “Добре, ми не будемо нав’язуватися. Але пам’ятай, що це все одно велика образа для мене”.

Я розумію, що мої батьки хвилюються, бо це не просто свята для них, це частина їхнього життя, яке ми разом з дітьми перериваємо. Але мені дуже важливо зрозуміти, що моє рішення про святкування вдома — це не про відмову від родини, а про те, щоб подарувати собі і своїм дітям можливість просто бути разом без стресу, без вимог, без зайвих зусиль.

Всі ці роки я їздила до них, святкувала з ними Різдво і Великдень, я часто залишала свої власні бажання, адже для мене були в пріоритеті на ці свята батьки, і я завжди робила так, як вони хотіли.

Але зараз я маю право на цей відпочинок, на час для себе. І навіть якщо це означає, що хтось може образитися.

Коли я вже майже заспокоїлася, на наступний день мама подзвонила мені і сказала:

“Ну, добре, ми не будемо наполягати. Але в наступному році обіцяй, що ми святкуємо разом”.

І я зітхнула з полегшенням. Це було важко, але я зуміла відстояти своє право на відпочинок. І хоч батьки ще довго не могли остаточно змиритися з тим, що ми не приїдемо, я знаю, що зробила правильний вибір.

Цього Різдва я буду вдома. І це стане можливістю для нас, як для родини, побути разом і відпочити. Без тиску, без вимог, лише в атмосфері тепла, спокою і любові.

Але ось сьогодні мама мені подзвонила, ми з нею довго спілкувалися, а потім вона мені, ніби випадково, сказала:

– Я три дні готувала, так сподівалася, що ти приїдеш до нас, а тепер так важко на душі, що не буде кому все це їсти.

Ці слова вже зовсім засмутили мене. Хіба я зобов’язана їздити постійно до батьків на Різдво щороку, навіть коли дуже втомлена, важко на душі і зовсім не хочеться цих гостин? Чи діти таки зобов’язані їздити постійно до своїх батьків на Святий вечір і Різдво?

Джерело