Мені дуже хочеться розповісти нашим читачам про Музей українських старожитностей, українського національного строю і українського духу «ЯрГан»  в Італійському місті Бергамо, який, я сподіваюся,  незабаром відкриє двері відвідувачам.

А поки що ми будемо першими, хто побачить і відчує енергетику зібраних в Україні речей, якими колекціонерка Ярослава Вишневська разом із чоловіком та  своєю групою підтримки, презентує Україну в Італії, мріючи про свій музей.

Пані Ярослава за освітою медик, працює в реанімаційному відділенні місцевого госпіталю. Колись,  на зламі століть, закарпатська дівчина з Ужгорода,  побравшись  з хлопцем з Івано-Франківщини,  поїхала в Італію на рік-два заробити на найнеобхідніше. А склалося так, що тут виріс старший син Роберт, народився і виріс молодший – Андреа. Але Ярослава з Миколою завжди були серцем з Україною.

Щорічні відпустки проводили лише вдома. У сім’ї всі розмовляють українською мовою. Як каже, Ярослава, батько сказав, що де ми живемо, там територія України, в хаті українська мова, лише поза стінами оселі – італійська, бо ми живемо в цій країні.

– Дітям було складно, але молодший син ходив  в українську суботню школу та й ми були середовищем для спілкування. Тепер нема проблем з цим, і я дуже вдячна чоловікові, що він поставив крапку і мішанини мов у нас у хаті не було. Ми знаємо своє коріння, – каже Ярослава.

Жінка ніколи не планувала займатися колекціонуванням. Свого національного спадку  не має, хоч у вишиванці ходила  на шкільні заходи.

– То був період, коли національна вишита сорочка була заборонена або висміювалася, як архаїчна і недоречна. Радянська влада зробила все для того, щоб ми відкинулися від свого, кровного.

В шкільні роки, коли я читала вірші, виступала на сцені, мама мені позичала вишиванку, щоб я не в одній і тій виходила на люди, хоч у мене і було їх кілька куплених. А в класі сини крутеликів називали мене селючкою, бо вишиванку одягнула. Це вже зараз я за своє, горло перегризу кому завгодно, а тоді я мовчала і все одно вдягала на свята. Мало хто з моїх однокласників мав  вишиванки. Бо наші мами за радянської влади уже не ходили в них.

За наш національний одяг могли відрахувати з університету, звинуватити в буржуазному націоналізмі. За любов до України просто розстрілювали і ми знаємо цю нашу складну історію. Хоч я пам’ятаю, в моєї бабці був ткацький верстат і вона ткала полотно і вишивала для себе. Люди палили цінні речі з українською символікою чи закопували десь,  щоб не потрапити під нагляд спецслужб. Але  любов до того,  що народ сам створив, передавалася на генетичному рівні з покоління в покоління, – говорить Ярослава.

Якось вони з Миколою приїхали в його село Будилів  взимку.  На дорозі   побачили жінку, яка йшла  ампутованими ногами, загорнувши кожну культю в целофан. Вони вискочили з машини і запросили її, щоб підвезти. Жінка подякувала, сказала, що  йшла до церкви і вже прийшла.

Коли сім’я повернулася в Італію, подружжя купило інвалідний візок і відправили в село цій жінці  із запискою, що це подарунок від святого Миколая. А наступного року, коли вони приїхали у  відпустку,  їх знайшла  пані Ганнуся  і в подяку принесла подарунок.

– Як я вже віднікувалася! Але  вона сказала, що хоче за наше добро  подарувати найціннішим, що в неї є. Я розгорнула пакунок і побачила, що вона принесла мені горбатку і крайку. Ці речі національного строю ще називають – плахта і пояс. З’ясовується, що вони самоткані і їх передала Ганнусі її мама. Мене до сліз розчулило, що це було для неї найцінніше. Оце і був перший експонат  нашої колекції.

Під час національного піднесення, особливо з початком війни, з 2014 року, вишита сорочка вийшла на перший план як елемент самоідентифікації. І я обрала місію – наочно показати італійцям, що ми не росія. На початках нас же не сприймали тут, як українців, ми були руські для них.

Я показувала їм,  що у нас не кокошники і сарафани, як у москалів, а в нас віночки, вишиті сорочки,  красиві крайки, плахти, спідниці, взуття. Так нас почали ідентифікувати. І коли ми запрошували італійців на вечорниці чи на інші заходи та театралізовані вистави, які проводили разом з українською суботньою школою, яку створила та очолювала Вероніка Руснак, вони перепитували, чи будуть дівчата у віночках. Я вважаю, що наш національний одяг, це, як наш паспорт, наше обличчя, ідентифікаційний код, як для Японії туніки, як для Індії сарі. І оце бажання доказати світові, що ми самодостатня країна, з глибоким історичним корінням, своїми строями,  своєю мовою, піснею – стало мотиватором  збору колекції. Я попросила  Миколиних сестер підібрали мені  до подарованої горбатки  сорочку. Вони мені придбали і відправили до Італії, а потім ще і ще.

Пройшов час і я зацікавилася сама ринком. Колись же не було інтернету, сайтів, на яких можна все купити. А на спеціалізованих ярмарках   я купляла все, що мені подобалося. Якось побачила рушники, а Прикарпаття на них багате. Стояв чоловік із старими речами, казав, що сто років лежали в скрині. Я сторгувалася з ним і всі забрала, бо узори там просто промовляли.

Мій чоловік спочатку не зрозумів навіщо мені десятки вишиванок і рушників. Я не могла цього пояснити, але знала, що мені дуже хочеться це купляти. А потім почала багато книжок читати про наш культурний спадок, бачити сакральний зміст у вишитті, виокремлювати узори різних регіонів, розшифровувати їх. Наші предки вишивали на одязі знаки, які символізували довголіття, родючість, заможність, радість та смуток,  кохання та розлуку.

Багато цікавого можуть розповісти, в першу чергу, ромби, восьмираменні зіркі, безкінечник і квіти. Трикутник – чоловічий символ, який символізує гору і стійкість, якщо він упирається на два кути. Ромб – символ родючого поля. Важливо, щоб у ньому була точка, яка символізує насінину – родючість. Безконечник – символ води і здоров’я, він захищає від лихого ока. Щодо квітів, то кожна має своє значення. Мені захотілося самій вишивати. Маю ниток багато, собі можу вишити, підреставрувати якийсь узор, але катастрофічно бракує часу. А поповнюю колекцію і подарунками. Колись на перших порах  чоловік запитав, що мені купити на день народження. Я сказала, що колиску хочу чи ткацький верстат. Колиску я вже вибрала, там викарбуваний рік її народження 1928. Чоловік сміявся, що хотів просто уточнити, які духи я хочу, а довелося купити  експонат для моєї колекції. А потім я і друзям замовляла собі подарунки. Бо навіщо мені тридцята сумочка в шафі чи  перстень з діамантом, якщо я на роботу цього носити не можу, та й приємніше  мені мати якийсь атрибут українських старожитностей.

Хочу принагідно подякувати дівчині Тамарі Прекрасній, яка перед початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, у Фуйсбуці запитала чи хоче хто подарунків із старої скрині. Я відгукнулася і вона  мені подарувала глечика з кольоровим кутасиком. Ця посудина для мене якась особлива,  дуже гарна і “тепла”, я  дуже люблю її.  До глечика пані Тамара доклала і писачок, для розпису писанок, ляльку мотанку та інші подаруночки. Знаючи, що я колекціонерка, вона ще надіслала  мені безцінну збірку світлин  колекції своєї тітки, на яких були  вишивки  і вироби з описами регіонів, господарів, віку речей.

У мене тепер є багато різного матеріалу, що представляє справжню Україну: від домотканих килимів, до ткацьких верстатів, веретен,  глечиків, кожухів і безлічі вишиваного начиння та національних строїв і окремо давні сорочки, плахти, запаски, спідниці, крайки, кептарики (хутряні безрукавки), фартухи-запаски, сердаки та багато іншого.

Навіть не запитуйте, що найцінніше для мене, бо люблю кожен експонат, я їх ще ніколи не рахувала.

Але є сорочка, в яку я закохана. Їй понад сто років, вона з багатої родини, іменна, бо має під рукою вишитий родинний знак. Рукави з  ружами, трояндами, що свідчить про походження зі середньої частини України. Тканина м’якісінька, зшита вручну, довга і коли її вдягаєш, ніби, гріє.

Маю ще свою закарпатську сорочку, вишиту ромбами з різнокольоровим вкрапленнями,  рукав воланчиком.  Дуже хочу до неї підібрати стрій, але там мало так збереглося автентики. Так збираючи понад 20 років колекцію, не стомлююся дивуватися, як за  допомогою голки й різних ниток кілька століть тому наші пращури  перетворювали просту тканину на багатобарвний витвір мистецтва, в якому закарбували    вірування, звичаї, обряди, духовні прагненя, інтелект нашої мудрої нації.

– З чим найбільше клопотів в утриманні?

– Та ні з чим, бо я лише задоволення одержую від цього царства краси. Хіба що кожухи складніше реставрувати, бо шкіра руйнується, там потрібна спеціальна чистка і майстер.

– Тепер модно різати старі вишиванки і осучаснювати їх. Це роблять навіть дизайнери одягу.

– Ой, не кажіть мені цього, бо в мене волосся дибки стає. Вишита сорочка – це не просто одяг, а національна святиня.

Я сьогодні крайку отримала з України, тримаючи в руках ледь не плакала, вона просто ножицями розрізана навпіл. Хочеш, візьми відший той шматочок чи фрагмент узору, скопіюй, але не ріж. А старе, тобі не потрібне, віддай  комусь, або продай колекціонерам. Якщо його час не вбив, не руйнуй своїми руками, бо це святотацтво. Адже  у давніх сорочках, рушниках та взагалі у вишитих речах важлива не лише вишивка, а й крій,  дух тих людей, які колись вишивали на щастя і  довгий вік, закладали посили здоров’я і любові, безперервність поколінь.

Фрагмент вишивки також може бути окремим екземпляром нашого культурного спадку. Речі національного вбрання  є поза часом і модою, адже ми  створюємо нове   на основі старого, продовжуємо  вишивати, примножуючи традиції української вишивки. Колись і сьогоднішнім вишивкам буде по сто років і вони нашу пам’ять понесуть поколінням.

 – Якби за вашу  колекцію дали якусь велику суму, ви  б її продали?

– Ні за які гроші. Бо зібрані речі мені вже не належать, вони належать Україні, є  рисою нашого  національного характеру, клітинкою свідомості, свідченням  високої  художньої  культури  й таланту нашого народу. А хіба можна продати частину себе чи своєї Батьківщини? Це те, чим я дихаю, що допомагає мені вірити, мріяти, жити.

– Стародавні речі вимагають поваги в зберіганні. У яких скринях тримаєте свій майбутній музей?

– До цього, коли ми переїжджали з міста в місто, з квартири на квартиру, ми просто все це возили за собою у валізах та коробках.

Тепер ми живемо у будинку, я маю окрему кімнату з шафами від  підлоги до стелі, де зберігаю ткані, м’які речі, а килими, кожухи, дерев’яні вироби  на своєму місці в гаражному приміщенні, яке обладнав чоловік.

Щоб продовжити життя  нашим національним скарбам, я вивожу їх між люди. Коли я була головою української асоціації, то носила і рушники, і вишиванки на заходи, організовувала фотосесії, невеличкі виставки. Рішення  організації велелюдних виставок визріло в період широкомасштабної війни, коли минув перший шок від великого обсягу волонтерської роботи.

Наша колекція стародавнього одягу  називається  «ЯрГан». Від мого імені «Яр», що з старослов’янської мови перекладається як “весна”, а «Ган» від Ганнусі, яка подарувала мені перший експонат моєї колекції.

А ще у мене є подруга Ганна Цебер, яка після мене очолила українське товариство і спонукала все це винести на люди, роблячи саме виїздні виставки. Найсвіжіший показ був у Варезе, де відзначали українці п’ятнадцятиріччя  створення своєї парафії.

Свято було велелюдне і величне. Мене запросив отець Володимир Містерман прикрасити залу церкви, зробити фотозону. Я погодилася і приїхала з одним фургоном старожитностей, а потім із другим. Він  не міг повірити своїм очам, що така величезна колекція стародавніх речей  є в Італії.

Ми показали  строї з різних регіонів, щоб люди могли побачити різноманітність одягу, моди і підходу до одягу в різних частинах України. До події долучилися українці та італійці, яких зацікавила вишиванка як феномен моди та культури нашої країни.  Зазвичай,  мені з розкладанням речей на виставці допомагають подруги  – Галина Стецик, Ганна Цебер, Ірина Бойко, а інші під час виставки зачаровують відвідувачів своїм солов’їна співом – Леся Королик та Інна Кошуль.

Ну і що б я робили без підтримки свого коханого чоловіка? У місті Варезе це вже друга виставка яку ми виставляємо.

Гарно нас приймали і в Palazzolo sull’Oglio і в Бергамо, люди приходять з величезним інтересом. У  Болоньї у нас був показ українського костюма під час УКРО 2024.

Дуже багато земляків вбиралися в стародавні речі, робили дефіле на подіумі, фотосесії  під захопливі аплодисменти.

Коли мене розпитують за костюми, я завжди проводжу паралелі з нашим складним сьогоденням, відчуваю високу відповідальність  амбасадорки України на подіях такого формату.  Наші виставки  не лише показують  багатство  культурного й історичного спадку, а й нагадують про Україну, про те, що в нас війна і нам потрібна допомога.

Зараз готуємося до вечорниць у Бергамо. Зал прикрасимо  і будуть костюми для вдягання за окремий донат для наших незламних. Так збирали і для брата подруги на ліки, він служить медиком на передовій.

У Варезе  присвятили виставку збору коштів для нашого друга Євгена. Чоловік разом із сімєю з перших днів війни готує смаколики для наших захисників.  У Євгена свій фронт, він на інвалідному візку не втомлюється  готувати смачну їжу для наших воїнів, але важко зі скляними слоїками, оскільки вони б’ються і тоді стає шкода продуктів, роботи та втраченого часу. Він просив нас купити автоклав та запаювач. Ми були  щасливі, що, надіславши кошти зібрані під час виставки, таким чином полегшили його місію на війні.

Одягати костюм, якому сто років і відчувати його енергетику просто так, це святотацтво. А, якщо кожен, хто хоче це зробити,  залишить донат, то це  піде на підтримку України, в нас є списки потрібного для закупок того, що просять наші хлопці на фронт.

– Багато речей, які є у вашій колекції, мають історичну і наукову цінність. Якою ви бачите долю зібраних вами  українських старожитностей?

– У моїх мріях оцифрувати всі експонати , сфотографувати, по можливості, описати. Ксерокс для роботи в нас є, принтер із

кольоровим друком також, тільки ніяк руки не доходять. Дуже хочу  відкрити музей у місті Бергамо. Ми про це говорили з колишнім мером цього міста, але широкомасштабний  напад росії на Україну сколихнув увесь світ, тому багато питань залишилися в періоді «до». Зараз уже запланована в мене зустріч з новим мером міста в присутності нашого священника о. Василя Марчука від парафії Непорочного зачаття Пресвятої Богородиці. Але поки це все в процесі.

Ми пишаємося, що наша парафія  уже офіційно зареєстрована від української греко-католицької церкви у Бергамо. Це п’ята українська парафія в Італії. В церкву багато людей, особливо на свята,  ходять у вишиванках. Так ми і тут  виражаємо свою національну та громадянську позицію, заявляючи, що гордимося тим, що ми – українці. Багато  робимо спільних справ. А головне, молимося разом, вшановуючи пам’ять полеглих за незалежність України,  просячи здоров’я і витримки тим, хто стоїть на передовій,  за перемогу України у цій війні.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Бергамо, Італія