Різдво цього року мало стати особливим для родини Тетяни та Василя. Після довгого року, сповненого роботи, турбот і величезної купи справ, вони чекали на цей день, аби зустріти його разом із дітьми та онуками.

Батьки вже старші, й для них це була не просто традиція — це був шанс знову об’єднати родину, відчути тепло, яке зазвичай дарують саме святкові дні.

Мама Тетяна цілими днями готувала святковий стіл. Кутя, вареники, узвар — все повинно було бути як в старі часи, коли діти ще жили вдома.

Вона пам’ятала, як у дитинстві разом з чоловіком вони зустрічали Різдво, і ось тепер — на пенсії, вже без роботи і постійних турбот — все ще прагнули відтворити ту атмосферу. Тому вона і не запитувала занадто часто дітей, коли вони приїдуть. Вона була впевнена, що цього разу вони не підведуть.

Василь, її чоловік, теж не витримував і на кілька днів раніше почав розчищати сніг на подвір’ї, щоб було зручно припаркувати автомобілі. Як завжди, після снігопаду на під’їзній дорозі збиралися кучугури, і треба було витратити кілька годин, аби все прибрати.

Він працював тихо, майже не розмовляючи, і іноді поглядав на дорогу. У його погляді було щось спільне з тією надією, яку мама не показувала, але відчувала кожною клітинкою:

“Діти обов’язково приїдуть”.

Вони приготували все, що могли. На столі були розкладені скатертини, а в кімнаті вже стояли ялинкові прикраси, що нагадували їм про ті часи, коли вдома був ще шум, коли діти запрошували своїх друзів, і було весело всім.

Вони не могли не чекати. Мама кілька разів на день набирав номер дітей — розповісти, як все готово, почути голоси, ніби звітувала, як готується до їх приїзду. У відповідь чула:

«Мамо, все добре, ми будемо у вас».

Того дня, як і завжди, Тетяна вранці прокинулась рано. Вона перевірила свічки на куті, на столі, подивилася на розкладені страви й знову глянула на годинник. Уже після дев’ятої, але діти досі не дзвонили. Вона подзвонила першою.

«Мамо, ми не приїдемо», — сказала Ольга, донька, якою Тетяна так пишалася, і яка обіцяла, що на це Різдво приїде з усіма своїми дітьми обов’язково.

«Вибач, але не вийде. Я мушу бути вдома, свекруха сказала, що прийде до нас.

Мама не могла повірити. Вона намагаючись не заплакати, та на душі важко було.

«Як так? Ви ж обіцяли!»

«Мамо, це дуже складно. Вибач, але ми не можемо поїхати, я не могла відмовити свекрусі своїй», — звучав голос доньки, такий інший, не такий, як раніше.

Мати не могла зрозуміти: ці слова були не просто відмовою — вони були немов поворотом до іншого життя, до іншої реальності, в якій вже не було місця для тих свят, яких вони звикли дотримуватися.

Тетяна поклала телефон і задумалась. Вона подивилася на порожній стіл і на дві чашки, що стояли вже майже годину, чекаючи на тих, хто мав приїхати, вона хотіла з дороги їх теплим чаєм пригостити. Як завжди, було все готово, у неї було зготовлено багато страв, але куштувати їх буде нікому, на жаль.

«Батьку» — прошепотіла вона до чоловіка, котрий уже давно стояв біля вікна, дивлячись на порожній двір. «Вони не приїдуть до нас».

Його спокійний погляд не змінився, але він зрозумів, що трапилось. І так, як тільки міг це зробити, він підійшов до дружини і став заспокоювати її.

Вони довго мовчали. Їм не було що сказати один одному, але відчували біль і тугу на душі

Василь намагався якось заспокоїти дружину, хоча й сам розумів: цей день був уже не таким, як у минулі роки. Вони сиділи на кухні і слухали, як за вікном сипав сніг, а в кімнаті стояла тиша, яка була важкою і незрозумілою.

В Києві, тим часом, діти святкували Різдво по-своєму. І хоча вони обіцяли ще кілька разів, що на наступне Різдво приїдуть, у батьків було велике розчарування і вони вже їм не вірили зовсім.

День тягнувся дуже повільно. Тетяна з Василем сиділи за святковим столом, де не було найрідніших людей, для яких було все зготовлено, де не було дзвінків, не було того шуму, який завжди супроводжував святкування Різдва.

Тетяна зітхнула, дивлячись на порожні місця за столом. Нікому було сидіти там, сміятися, розмовляти, як це було раніше. Вона навіть не встигла зібратися з думками.

Вечір прийшов, але святковий настрій уже пішов, наче його не було. Всі приготування — кухня, ялинка, сніг, — стали лише частиною їхніх спогадів, як того часу, коли родина була ціла, коли у кожного було своє місце за столом.

І хоча Тетяна знала, що життя продовжується, вона розуміла, що святкове тепло в колі родини їм вже не бачити ніколи, адже в дітей вони вже не є пріоритетом, у них своє життя, і батьки для них тепер лише тягар якийсь.

Вона була певна, що наступного року це Різдво буде таким же, як сьогодні. Що варто зробити батькам, щоб діти на Різдво не забували про них і проводили з ними цей вечір?

Джерело