– Барсику! Барсику! Та де ж його носить? – Ірина Іванівна стояла на ґанку, накинувши теплу кофту.

Зимове село мовчало. Будиночки стояли серед снігу, немов острови посеред океану.

Втім, стоп! Он ланцюжок слідів… І, звісно ж, тягнеться він по сусідському закинутому подвірʼю прямісінько до дверей старого такого ж закинутого будинку.

А он і сам кіт – чорна плямка на білому покривалі.

– Барсику!

Кіт послухався, пішов до господині, залишаючи на білому снігу нові крапки слідів.

– Ох, ти ж! Скільки тебе кликати можна?!

Барсик прослизнув повз розгнівану господиню, шмигнув у прочинені двері. Ірина Іванівна зайшла слідом.

– Стій, неслухняний! Дай пообтрушую тебе! – вона нахилилася, щоб змахнути з чорної котячої спини білі сніжинки і обімліла від побаченого…

То був зовсім не сніг!

То був пух з тополі! Справжнісінький, літній!

– Де ж це ти назбирав? – Ірина Іванівна піднесла до окулярів маленький пухнастий пензлик. – По-перше, зараз грудень, а по-друге, у нас тут взагалі немає тополь!

Але кіт тільки уважно поглядав на господиню і мовчав…

…Ірина Іванівна не могла собі навіть уявити, що колись житиме на дачі в селі. І не тільки влітку, а цілий рік.

Як вони сварилися з мамою, світла їй пам’ять, через нелюбов Ірини до їхнього городу.

Мама Іри свою дачу обожнювала. Хоч і була вона хтозна де, добиратися – ніяких сил і нервів не вистачить.

Та й хатинка така собі. Маленька, непоказна. Батько її все життя покращував, скільки Ірина себе пам’ятала.

Щось доробляв, ремонтував, прилаштовував…

А мама тим часом поралася на городі. Саджала, полола, копала, підгортала, поливала. І вимагала від Іри у всьому цьому брати участь.

А вона не хотіла! От не хотіла й усе!

Але й залишити маму зовсім без допомоги ніяк не могла.

Тому кілька разів за літо вона мужньо їздила на цю дачу. Спершу одна, а потім і з чоловіком, Ігорем.

– Ох, Іро, не в мене ти пішла, – журилася мама. – Не любиш ти землю. Мабуть, це вже не виправиш. Хоча якось у мене з’явилася надія. Пам’ятаєш, як ти мені сказала, що любиш наш будинок і город, і бур’яни, і мене заразом! Я правда спочатку подумала, що на тебе щось найшло, а потім зраділа – за розум донька взялася.

– Та не було такого! – казала Ірина.

– Ні, було! Я чудово пам’ятаю. Таке ж хіба забудеш?

– Ну і коли ж?

– Та коли… Років двадцять п’ять тобі тоді було. Невже не пам’ятаєш, чи просто хитруєш?

Іра хитала головою: ні, мовляв, не пам’ятаю.

А потім мами не стало… Незабаром і батько пішов у засвіти… Спорожніла дача…

Довго стояла вона без господаря. Ірина з чоловіком зрідка приїжджали, перевіряли хату, косили зелені джунглі.

Наче й непотрібна, тягар, а продати її в Іри рука не піднімалася. Пам’ять як не як…

Але роки летіли, проблеми вимагали грошей. І ось одного разу, коли машина чоловіка зовсім зламалася, Ірина нарешті зважилася продати батьківську дачу.

Хто ж знав, що через десять років вона захоче свою?

Хоча нинішня краща за батьківську. До міста ближче, зупинка поряд, знову ж таки цивілізація яка не яка…

Та й будиночок симпатичніший. Одне тільки псувало цей райський куточок – заросле сусіднє подвірʼя, яке пустувало праворуч, де ховався в заростях почорнілий від часу закинутий будинок.

Найцікавіше, що навіть сусідки-пліткарки нічого про нього не знали.

– Та Бог знає, чий він! Стоїть вже сто років, господарів ніхто й в очі не бачив. А ти що, Іро, купити його хочеш?

Купувати сусідній будинок Ірина Іванівна не планувала. Швидше, навпаки – побоювалася, що господарі раптово знайдуться.

Її влаштовувало, що праворуч нікого немає. Трохи нервував старий будинок. Було в ньому щось похмуре і таємниче. Іноді здавалося, що дивиться в спину чорними вікнами, спостерігає. Та ще й кіт полюбив його для прогулянок…

…– Барсику, я тебе востаннє прошу – не лізь ти в ці нетрі! Зникнеш там, і я залишуся сама.

Хазяїн твій у місто постійно їздить, діловитий дуже. Донька одразу сказала – часто не чекайте. Не любить вона дачу, як я в молодості.

Ірина Іванівна зітхнула.

– Жаль, Барсику, що розуміння із запізненням приходить… Та я б пів життя зараз віддала, аби тільки побачити свою маму ще раз, обійняти, поговорити… Та я б їй увесь город перекопала! Але пізно…

Сиджу ось тепер одна під Новий рік. Батьків давно немає, чоловік весь у справах вічно, донька не приїде. Своє життя у неї.

Я раніше така сама діловита була. Робота, робота і ще раз робота!

Я ж пробивна, сучасна. Доопрацювалася до того, що ось на пенсію вийшла і зрозуміла: хочу тільки одного – спокою і тепла.

З першим усе гаразд, а ось з другим… Ох, гаразд, щось я розкисла зовсім.

Коротше, Барсику, в цей будинок ні ногою! Ні лапою, вірніше…

І все-таки звідки ти взяв цей пух з тополі?

…– Та пилюки назбирав у старому будинку! Який пух може бути взимку? – сказав чоловік, коли Ірина Іванівна розповіла йому про сьогоднішню котячу втечу. – Слухай, ти тільки не гнівайся, але мені завтра знову в місто треба. Михайлович обіцяв машину подивитися, щось там стукає…

– Та хай собі стукає! Після Нового року з’їздиш! А то я тут без тебе з глузду, схоже, вже сходжу, – образилася Ірина Іванівна. – Сам кажеш – бачу те, чого нема!

– Іро, ну я скоренько. Після Нового року Михайловичу ніколи не буде! А тут у нього вікно зʼявилося.

– Та їдь, Бог з тобою, – зітхнула Ірина Іванівна. – Ми з Барсиком, поки тебе нема, приготуванням займемося…

…Але зранку, провівши чоловіка, вона не знайшла кота.

– Знову вискочив! І, напевно, в цей страшний будинок погнав, – здогадалася Ірина Іванівна.

Вона покликала на ґанку, але кіт не озивався. Тоді, сварячись, жінка накинула куртку, чоботи і, провалюючись у кучугури мало не по коліна, пішла до старого будинку…

…Зупинилася Ірина Іванівна біля прочинених дверей, де закінчувалися сліди Барсика, і здивувалася.

Зблизька будинок виглядав досить добре. Вікна цілі, двері добротні.

Ірина Іванівна потягла за ручку, зазирнула у темряву й покликала:

– Барсик!

Немає відповіді.

Вона зробила пару кроків всередину. Зупинилась у тьмяному квадраті світла, що йшло з дверей, прислухалася. Десь у глибині нявкнуло.

– Барсику!

Уява Ірини Іванівни намалювала картину – кіт заблукав, злякався, застряг, не може вибратися, кличе її!

Вона зробила ще пару кроків – за спиною щось ляснуло!

Стало темно, світло з вікон чомусь не потрапляло всередину.

Ірина Іванівна кинулася назад до дверей, відкрила їх і аж примружилася…

За порогом було… Літо…

Вона закрила очі, відкрила – літо нікуди не зникло!

Перед нею були такі знайомі ряди грядок, тополі за парканом скидали пух, на грядках хтось порався.

Ірина зробила крок з ґанку. Фігурка випросталася.

– Мама? – прошепотіла Ірина Іванівна.

– Іринко, я розумію, що ти нашу дачу не любиш! Але ж ти начебто допомагати приїхала? Давай переодягайся і вперед!

Ірина ковзнула поглядом вниз. Зелений поділ сарафану в ромашках, стрункі засмаглі ноги, туфельки-мильниці. Це її?

– Іро? Та що з тобою сьогодні? Тобі недобре? – почувся стривожений голос мами. – Іди полежи, тобі, мабуть, голову сонце нагріло.

Ірина Іванівна кинулась до матері на шию. Обійняла, вдихнула рідний запах і зашепотіла:

– Мені добре, мамо! Я тебе люблю. І дачу нашу обожнюю разом із усіма бур’янами, з будиночком цим, з городом твоїм!

– Наче точно сонце пригріло! Іринко, ти хоч панамку одягни і сходи в хату, водички принеси. Та й батько, мабуть, пити хоче.

Ірина глянула за паркан і побачила батька поряд із жовтим «Запорожцем». У білій майці і таких самих, як у мами, спортивних штанах, він порався в двигуні. Як завжди…

– Мені точно потрібна вода, а може, щось і міцніше, – подумала Іра і повернулася в будинок.

Їхня стара дачка. Маленький літній будинок, скляна веранда. Іра побачила своє відображення. Скільки їй? Двадцять п’ять? Тоді вона ще була незаміжня. Ігоря, Ігоря Петровича, вона зустріне тільки через рік…

Переживаючи прокинутись, вона пішла до дверей. На порозі сидів Барсик.

– Дякую, – прошепотіла Іра. – Тепер я знаю, звідки ти взяв тополиний пух.

Вона зайшла на веранду. Столик, білі табуретки, календар на стіні. Вісімдесят восьмий рік? Так, так і має бути. Мама ж казала, що Ірі було двадцять п’ять, коли вона одного разу зізналася, що любить дачу. Ірина сіла на табуретку.

Кухня попливла перед очима, світло померкло, скло веранди змінилося потемнілою від часу стіною… Ірина сиділа на кухні покинутого будинку, біля її ніг примостився Барсик.

Вона підхопила кота на руки і пішла до дверей. Розгублена, приголомшена. У душі перепліталися радість, здивування, туга.

– Зізнавайся, це ти диво зробив? – спитала вона кота, коли вже сиділи вдома за столом, слухаючи, як цокає годинник на стіні. – Чи це Миколай? Чи ви разом?

Барсик мовчав, вилизував лапу, іноді поглядаючи на господиню хитрим оком…

…– А чого це у вас так тихо? – двері відчинилися, і зайшов Ігор Петрович, впустивши з собою зграйку сніжинок.

– Ох, Ігорчику, ти вже тут? А я ще й нічого не приготувала! Котра година? – схаменулась Ірина Іванівна.

– Та нехай. Тепер в чотири руки придумаємо щось. Ще шоста вечора! Спала, чи що?

– Наче ні… Роздягайся, я тобі зараз все розповім, а ти вже сам вирішиш – сон це чи твоїй дружині пора лікарів викликати.

Поки вони нарізали салати, Ірина Іванівна розповіла чоловікові свою історію. Той слухав, хмикав, хитав головою.

– Ну, і який твій вердикт? – поцікавилася вона, закінчивши.

– Та який вердикт… Недобре тобі самій, Іринко. Донька не приїхала, я у справах весь. Ось ти лягла і заснула. А пам’ять тебе пошкодувала, підкинула щасливі спогади з минулого. – відповів Ігор Петрович.

– Може, й так… А може, диво.

– Ну, хай буде диво, – Ігор Петрович пригорнув дружину до себе, поцілував у щоку, підморгнув коту. – А ти що скажеш?

Кіт не відповів, хоча точно знав, що сталося. Але нехай люди думають, як їм подобається.

Бо ж найголовніше, у хазяйки збулося заповітне бажання.

Вона побачила маму…

…Кілька разів потім Ірина ходила з чоловіком у покинутий будинок.

Він залишався таким же ж тихим, порожнім і похмурим.

Його двері більше не відчинялися в літо. Може, й не було нічого, а може, було.

Бо ж диво на те й диво! Воно трапляється в житті дуже рідко…