– Привіт, я не пізно? – варто було підняти слухавку, як пролунав з дитинства знайомий голос.

Гаразд, не з дитинства – після того, як вони підросли, голоси змінилися, тож років із п’ятнадцяти, напевно.

Але навіть якщо так – голос Олега Михайло впізнав би хоч спросоння, коротше кажучи – у будь-якому стані.

– Олег, привіт! – зрадів він.

Після того, як приятель поїхав на заробітки, контакту у них практично не було.

– Привіт, Михайле. Привітай, я повертаюся. Ти там це… Можеш мене пустити до себе на тиждень? З мене продукти та комуналка, на шиї сидіти не буду.

– Та про що мова, Олеже, ось ще б я картоплю за тобою рахував, скажеш теж. Приїжай, живи, друга кімната все одно вільна поки що. Заодно тебе з дівчиною своєю познайомлю. Вона із твого міста переїхала. Ну де ти працював.

– Буду радий знайомству. Тоді чекай на мене через тиждень.

Мабуть, непорушний спокій був тією рисою, через яку Михайло зі Олегом і потоваришував у дитинстві, а згодом – зберегли теплі стосунки навіть після відʼїзду у різні міста.

Адже з віком починаєш все більше цінувати людину, яка, маючи протилежну точку зору, не тицяє нею тобі в обличчя, ображаючи і звинувачуючи в небажанні змінити свою думку, а просто знизує плечима, вимовляє щось на кшталт «кожному своє» і на цьому завершує розмову.

Тиждень пролетів непомітно. Найскладніше було умовити на схвалення візиту друга Настю – дівчину Михайла.

– Ось чому ти так сильно проти, щоб Олег пожив у нас? Це лише тиждень, ну максимум два.

Як із його квартири квартиранти з’їдуть – він одразу ж переїде до себе.

– Михайле, ось добре тобі говорити. Не тобі ж готувати, прати і прибирати за твоїм другом, а мені ось цими руками, – Настя покрутила перед Михайлом наманікюреними пальчиками.

Чоловік трохи посміхнувся, згадавши, що востаннє прибирання вони робили п’ять днів тому.

Так, вдвох, тому що він теж жив у цьому будинку, а отже, мав підтримувати порядок та чистоту.

І посуд у них кожен мив сам за собою. І готували вони або по черзі, або разом.

Можна було промовчати про те, що до пральної машини обидва підходили однаково і кофтинки Насті Михайло розвішував на просушування анітрохи не рідше, ніж вона його шкарпетки.

Так що у них були самі рівноправні відносини, у зв’язку з чим випад у бік Олега і його поведінки в будинку здався Михайлу абсолютно недоречним.

– Настя, взагалі-то в Олега теж є руки. Дві. І на них на кожній по п’ять пальців.

Я з ним, коли навчався, на орендованій квартирі разом жив і жодного разу не доводилося за ним безлад вигрібати.

Ну, тут, скажімо, він злукавив. Безлад вони вигрібали регулярно, але теж разом і без ухилення.

А що вдієш, якщо студентське життя включало запрошення до будинку великих компаній і відповідний розгром наступного ранку?

Про це Насті, втім, знати необов’язково, адже бурхлива студентська молодість залишилася у Михайла далеко позаду.

Та й не сказати, щоб вона прямо бурхлива була. Ну збиралися в них раз на місяць, ну співали пісні під гітару, ну випивали  і закушували, чим бог послав (вірніше, що передавали деяким з них батьки з сіл).

Але навіть стосунків у ті часи Михайло не завів. Настя була лише другою його дівчиною, і з першою, Мариною, у них далі поцілунків не зайшло нічого.

Настя, втім, була йому під стать. Вона приїхала після навчання у велике місто у пошуках роботи, вона відразу зачарувала Михайла своєю…

Ні, не сором’язливістю навіть, а скоріше – відсутністю розв’язності у спілкуванні. А ще – неабияким розумом та здатністю підтримати розмову практично на будь-яку тему.

Так, він був не з тих, хто ганявся лише за розмірами «очей» обраниці або йшов на гарну картинку. Хоча, у випадку з Настею, і «картинка» була дуже симпатичною.

Тиждень пролетів практично непомітно, і ось уже у вказаний час він зустрічає друга на вокзалі, завантажуючи чужі валізи в багажник своєї машини.

По дорозі ще розповідає, що нового в житті, Олег теж ділиться останніми новинами.

– З Настею я тебе ввечері познайомлю, вона о шостій з роботи приходить. Поки розташовуйся, я зараз перекусити розігрію, та й це… За приїзд? – він дістав із кухонної шафки пляшку.

– Давай. Тільки трохи, – поставив умову Олег

– Ти що, завтра на побачення збираєшся?

– Та ні, просто до знайомих зазирнути хотів з приводу роботи. Сам розумієш, у сильно «веселому» вигляді не зрозуміють.

Коли Настя повернулася, чоловіки встигли не лише посидіти, а й прибрати за собою, і тепер сиділи на дивані, розглядаючии футбольний матч.

– Привіт, Настя. Знайомся, це Олег.

Побачивши Олега Настя трохи змінилася на обличчі, а чоловік, навпаки, привітно посміхнувся.

– А ми знайомі. Вона із міста, де я працював. Привіт, Настя. Не чекав, що зустрінемося.

– Так, я теж… Не чекала. Так… Що буде на вечерю?

Вже ввечері, залишившись із Настею наодинці, Михайло спитав кохану, чому вона весь вечір сама не своя.

– Ти мені все одно не повіриш, – сумно зітхнула Настя.

Але під градом розпитувань з боку Михайла розповіла, що з Олегом зустрічалася у минулому.

Проявив він себе, спробувавши залицятися, не найкращим чином, а коли Настя відмовила йому – почав намагатися очорнити її репутацію в очах друзів та знайомих.

– Тепер і тобі, мабуть, про мене розповість щось.

– На Олега це зовсім не схоже… – спробував заперечити Михайло.

Схлипнувши, дівчина схопилася з ліжка і почала збирати свої речі в сумку.

– Якщо вже ти мені не довіряєш, мабуть, не варто нам і надалі продовжувати стосунки.

– Настя, ну хто сказав, що я тобі не довіряю.

– Тоді вистави його з нашого дому. І більше ніколи з ним не спілкуйся! – попросила наречена.

Михайло зітхнув і пообіцяв Насті, що зранку поговорить із другом.

– Якщо все справді так, як ти кажеш – виставлю і на поріг більше не пущу.

– Ти ще й говорити з ним зібрався? Тобто мені ти не віриш? – образилася Настя і почала збирати сумку з подвоєною швидкістю.

Михайло зітхнув і похитав головою.

Коли він вийшов на кухню, Олег уже сидів за столом.

– Образилася і поїхала? – З розумінням у голосі уточнив він. – Я чув все, вибач – стіни тут з картону.

– Настя сказала мені правду? – підсвідомо Михайло був готовий до того, що Олег зараз розповість про якесь непорозуміння, або зізнається у власномій не правоті на кшталт «загульбанив, одного разу чіплявся, винен».

Але чоловік лише дістав телефон і, щось поклацувавши, показав Михайлу відео.

Впізнати на ньому Настю можна було і не можна було одночасно. Нафарбована, як працівниця найдавнішої професії, вона танцювала на столі в якомусь клубі.

Оператор явно був добряче «веселий», тому підбадьорював танцюючу дівчину вигуками та оваціями.

Закінчилося відео тим, як Настя опинилася в обійми якогось хлопця.

– Михайле, такого контенту у моїх друзів – вагон і маленький візок.

Ми у вихідні активно клуби відвідували, а Настя ця та її подружки – мали не найкращу репутацію.

– Щось ще було?

– Мені правда незручно говорити тобі про таке, але…

– Слухай, а чого це тобі – і незручно? Адже ти не мою дівчину відвів, а познайомився в місті, де працював. У чому тут незручність? Якщо комусь і повинно бути незручно, то їй, причому навіть не за те, що вона з тобою, ну і з іншими там, а за те, що мене вона обманювала, дивлячись у вічі.

Як мені тепер із нею стосунки будувати та подальше життя планувати? Я ж одружитися хотів, Олеже. Прямо пощастило, що ти до нас у місто приїхав, бо не дізнався б про те, що відбувається.

З Настею Михайло порвав того ж вечора. Друзям же, які спробували заступитися за дівчину, дізнавшись історію з її слів (приїхав друг, посварив нас і все в такому дусі), виклав усю правду, як на дусі.

Мовляв, не підозрював про таке минуле у коханої дівчини, а раз вона мене обманювала, то й довіряти їй більше не можу і стосунки можливими не уявляю. Тож кому треба, забирайте.

Не забрали. Невдовзі Настя переїхала ще кудись. Мабуть, сподіваючись, що минуле не дотягнеться до неї на новому місці.

А може, дівчина все ж таки зробить висновки і не замовчуватиме про деякі не найприємніші деталі своєї біографії в тих випадках, коли обман обертається серйозними наслідками? Хтозна…