Олена йшла з базару із важкими пакетами продуктів в руках.

Вона раз на тиждень ходила закуповувати продукти, щоб потім бути вільною від походів у магазин.

Погода була чудова. Небо було синім, наче був не жовтень, а квітень. Золоті дерева були наче пухнастими й тішили око, а червоні грона горобини немов новорічні ліхтарики виділялися на тлі ще зеленого листя.

Раптом вона почула, що її хтось гукнув. Який же ж знайомий голос!

Олена стрепенулася і зупинилась. То був… Її колишній чоловік Павло!

– Привіт, а я думаю, ти чи не ти… – сказав він, посміхаючись. – Стільки років минуло. Мабуть, дев’ять?

– Мабуть, – відповіла розгублена Олена. – А ти як тут? Приїхав до батьків?

– Так, щороку приїжджаю. Винен, що так рідко, але робота. По пів року тепер на заробітках, тож вдома довго не буваю. Ти як?

Він зацікавлено дивився на колишню дружину.

Вона залишалася все такою ж симпатичною, милою, ось тільки очі видавали якийсь чи то смуток, чи то заклопотаність. Такою вона раніше не була, коли вони жили разом.

У ті щасливі три роки сімейного життя вона завжди була усміхненою, навіть смішною, пустотливою, чим і подобалася Павлові.

Та що там подобалась! Він шалено любив її, ревнував, і переживав навіть від коротких розлучень…

– А я добре, – Оленка змінилася на обличчі, намагаючись усміхнутися, як вона усміхалася раніше. – Працюю там же ж, дім, робота, батьки…

– Одна? – прямо спитав Павло, бо це для нього залишалося важливим.

Він це одразу відчув, щойно помітив її, як вона йде по тротуару з важкими пакетами.

– Ну чому ж? Живу з Василем… Він любить мене. Я його теж… – усміхнулася вона.

І подивилася на Павла запитливо, чекаючи на його відвертість.

– А я ось теж працюю, живу нормально, квартира окрема, простора, все чудово.

Вона продовжувала дивитись на нього уважно.

– Один? – нарешті спитала вона.

– Ну чому ж один? Є в мене дружина, гарна господиня, холодець варить, пиріжки смажить, салати там уміє всі приготувати… – перераховував Павло, згадуючи на ходу меню його обідів. – Вона кухар у ресторані. Мені в якомусь сенсі пощастило. Я не ходжу по магазинах, ось як ти. І вдома завжди готова смачна їжа.

Павло взяв із її рук пакети.

– Давай допоможу донести, а то важке ж…

– Дякую, – відповіла Олена і вони пішли далі по парку.

Колись вони тут гуляли, ще за часів їхнього кохання.

Вони зупинились на хвилину неподалік від лавки, де вони колись цілувалися. Лавка стояла під кущами бузку, які ще більше розрослися з того часу.

– Рай для закоханих. Пам’ятаєш? — раптом запитав Павло, показуючи на парочку, що сиділа на їхній лавці.

– Пам’ятаю… – прошепотіла Олена. – Тільки давно це все було. А діти у вас є?

– А от дітей немає, пізно вже, розумієш? – він подивився на неї й зітхнув.

Коли вони жили разом, Олена тільки закінчувала навчання, мала диплом, іспити, і вони не планували дітей у той час.

А потім почалися сварки через ревнощі, через дрібниці в побуті.

Оленка вже не наважувалася завагітніти, бачачи, що їхнє сімейне життя не таке вже й гладке.

– А може, й даремно ми тоді не планували дитину, Павлику… Пробач ти мене. Раптом більше не зустрінемося. Я почуваюся винною. Багато думала … – сказала вона йому, розлучаючись біля свого під’їзду.

– Що тепер говорити, минуле це. І я був недолугим. Ревнував. Все переживав тебе втратити, так любив. До шаленства… – відповів він, дивлячись їй в обличчя.

Вона зніяковіла, відвела очі вбік і зайшла в під’їзд. Все той же будинок, та сама адреса…

Павло пішов додому. Він не міг піти повз кіоск з квітами і купив там білі хризантеми. Які вона любила. Тільки цього разу він приніс квіти матері. І вона така зраділа, поцілувала його в щоку, а потім раптом помітила смуток у його погляді.

– Що трапилося, Павлику? Ти як?

– Все гаразд, мамо. Я як був брехуном, так і залишився … – відповів він, пішов у свою кімнату, ліг на диван і заплющив очі.

Вона, така гарна, ніжна, кохана й досі… Оленка, не виходила з голови…

– І навіщо я набрехав про простору квартиру, коли живу в однокімнатній хрущовці? – подумав він. – Кому потрібна моя брехня? І яка в мене, одинака, може бути дружина?

Він скочив і знову пішов на вулицю, а мати тривожно дивилася йому вслід з вікна, здогадуючись про його вічні переживання.

– Бідний мій хлопчик… Однолюб як був, так і лишився. Вона не дає йому спокою. І що буде з ним? Ніяк не влаштує своє життя…

Жінка підійшла до ікони і почала молитися.

Її чоловік повернувся з роботи і спитав про Павла.

– Та він пішов кудись. Бігає, як завжди, коли сюди приїжджає. Он квіти мені приніс. І що б це означало? Не розумію… – сказала мати Павла і обійняла чоловіка.

– Це нічого. За свої промахи завжди доводиться платити. Він мужик, і розумний, не хвилюйся, все владнається, – заспокоїв її чоловік.

А Павло тим часом ішов до будинку Оленки. Двір уже огорнули густі сутінки. Він сів на лавку і почав дивитися на її вікна.

Вони світилися слабким вогником. Мабуть, це був настінний світильник. Оленка любила читати…

– Мабуть, з чоловіком телевізор дивляться. Василь… Коханий… – Павло завовтузився на лавці. – А я ж знову ревную… От же ж нісенітниця яка! І що я тут роблю?!

Тут раптом повз нього пройшла повненька жінка. Вона глянула на Павла й зупинилась.

– Ви когось чекаєте? Ви до кого? Боже ти мій?! Це ти, Павло, чи що? – впізнала вона його.

Це була Зінаїда Петрівна – давня літня сусідка Оленки.

– Впізнали мене, тітко Зіно? Так, це я… Тільки не кажіть Олені, незручно якось. Я тут так, повз проходив, по старій пам’яті зайшов посидіти, згадати молодість.

– Так, ти змінився, – вона присіла поряд. – Полисів трохи, і зморшок трохи додалося.

– А ви все така сама… Не змінює вас час, – усміхнувся Павло.

– Та вже, скажеш теж, – засміялася вона. – Це темно, а при світлі – так я вся в зморшках.

– Так, пам’ятаю, як ви гуляли разом, – продовжувала вона. – Щаслива пара була. На вас ми всі милувалися. І як шкода, що ви розлучилися. Безглуздо і прикро. Прикро за вас…

– Ну, зате тепер хоч вона щаслива, – похмуро відповів Павло. – І щаслива, і все в неї склалося. Не те, що в мене…

– Щаслива? Ну, не знаю… Не знаю. Як на мене жіноче щастя – це коли сім’я, дітлахи, чоловік хороший, а решта додасться. Робота і всілякі там друзі… – філософськи сказала Зінаїда Петрівна.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Павло.

– А те й маю на увазі, що сім’ї у неї як не було після тебе, так і немає! А самотність – річ важка, а для молодої жінки – як камінь на душі… – почала пояснювати сусідка.

– Як самотність?! – зупинив її Павло. – А як же ж Василь? Вона його любить.

– Ну, Василько, звісно, ​​допомагає. До певної міри. Без нього було б зовсім погано. Я їй одразу сказала – заведи кота! Без тварин в квартирі – туга ще та. А кіт, він і любить, і помурчить… І поговорити навіть з ним можна. Як людина все розуміє. Ось, наприклад, мій Мурчик. Він…

– Що?! Василь – це кіт?! – ахнув Павло і скочив з лавки.

– Кіт. А що таке? Вони бувають розумнішими за деяких людей… – почала сперечатися Зінаїда Петрівна.

Та Павло її вже не слухав. Він скочив з місця і побіг до квіткового кіоску. Продавчиня вже закривалася.

– Що ви хотіли? Ми закриваємось.

– Білі хризантеми є? – запитав він, дістаючи з гаманця гроші.

– Скільки вам? – жінка почала виймати вазу з квітами. – Та ви, здається, сьогодні вже їх купували? Не вистачило, чи що?

– Давайте все, що є!

Продавчиня почала перераховувати квіти, але Павло забрав у неї з рук всі і поклав гроші на стіл.

– Але, тут забагато… – гукнула продавчиня навздогін Павлу.

– Здачі не треба! – теж гукнув їй Павло.

Тітки Зіни вже не було на лавці. Вона піднімалася сходами, коли побачила Павла, який біг нагору.

– От же ж шалений! Та що трапилося? Ти можеш хоч пояснити? – запитала вона.

– Потім, тітко Зіно, все потім… – Павло перестрибував через дві сходинки.

Оленка відкрила двері і ахнула. Павло простягав їй букет її улюблених квітів. Як колись… Дуже часто.

– Ти? Квіти? Павлику… Я не могла тобі сказати, і збрехала, вибач, – біля ніг Олени стояв пухнастий кіт, оглядаючи раптового гостя.

Павло зайшов, і одразу обійняв Олену.

– Я теж тобі збрехав, нікого в мене немає, і люблю я тебе найбільше на світі. Як і завжди любив. І тільки тебе одну…

Вони цілувалися, ніби й не було дев’яти років розлуки, ніби перелетіли вдвох над темною прірвою, і лише завдяки коханню втрималися і знову з’єдналися в єдине ціле, як колись…

Павло зателефонував матері вже вночі.

– Мамо, не турбуйся. Я вранці прийду. У мене все добре.

– Синку, ми переживаємо. Де ти, що з тобою, пішов, нічого не сказавши, – плакала мати в слухавку. – Ну, якщо добре, то й добре…

– Так, у нас все добре. Я в Оленки.

– У якої Оленки? – Про всяк випадок уточнила мати.

– У дружини.

Вранці пара прийшла до батьків Павла. Мати як нічого й не було, ставила на стіл сніданок – сирники з домашнього сиру, сметанний пиріг і какао.

– Як я люблю ваші сирники, Тетяно Григорівно, – сказала Оленка. – Дякую…

– Коли їдете? – запитав батько.

– Завтра, – відповів Павло. – Але скоро повернемось. Звільнюся якнайшвидше. І Оленка їде зі мною. Ми вже домовилася щодо її відпустки.

– От і молодці, – кивнув батько. – Не розлучайтесь більше.

– Як же ж у вас все швидко закрутилося! – казала Зінаїда Петрівна. – Ти, Олено, не хвилюйся, за Василем я догляну. Їдьте, мої любі. І повертайтеся якнайшвидше.

– Я вам ще дякувати буду. По-справжньому, з подарунками й музикою, – пообіцяв Павло сусідці.

– А мені за що? – здивувалася Зінаїда Петрівна.

– За балакучість, – відповіла Оленка.

– А-а-а, за довгий язик! Що розповіла про тебе, про твого Василя… – засміялася сусідка. – От і не даремно, як виявилося.

Вони поїхали і повернулися додому через місяць.

Батьки Павла та Оленки були раді відновленню сім’ї. Вони ще не знали, що скоро радітимуть ще більше. Не знала ще й сама Олена, що вагітна…

Радість та щастя оселиться у їхньому будинку тепер на довгі роки.

Як кришталеву вазу берегтимуть тепер любов і злагоду молодята.

Дивно бути двічі одруженим з однією й тією ж жінкою, чи не так?

Однак і таке в житті трапляється…