— Оленко, тобі ж скоро сорок! Про яку дитину ти взагалі думаєш?

— Андрійку, дивись, мама вже прийшла! — вихователька лагідно покликала світловолосого, кучерявого хлопчика.

— Мамо! Мамо! — зраділий малюк кинувся в обійми своєї немолодої мами.

Андрійко став справжнім подарунком долі для Олени, адже вона народила його тоді, коли вже перестала сподіватися на це. Після безлічі невдалих спроб, поїздок до лікарів і різних лікувань, вона майже змирилася з тим, що материнство залишиться для неї недосяжною мрією.

Іван, її чоловік, вже мав сина від попереднього шлюбу, тому сприймав ситуацію набагато легше.

— Оленко, ну чого ти так засмучуєшся? У мене ж є Пашка, а скоро, може, й онуки з’являться. Ми будемо їх бавити! До того ж, ти вже не молода, а я взагалі на пенсію збираюся, — намагався підбадьорити її Іван.

— Онуки — це добре, — думала Олена. — Але ж так хочеться свого малюка: притиснути до серця, вдихнути той чарівний аромат дитинства, поцілувати крихітні пальчики.

Якось вони з Іваном вирішили відпочити на вихідних у горах. Забронювали номер у затишному готелі в Карпатах, щоб насолодитися зимовим басейном, саунами та вечерею в ресторані з улюбленим напоєм.

— Ось це справжній релакс! — зітхнула Олена, лежачи в теплій воді після насиченого тижня.

Однак після вечері, повернувшись до номеру, Олена раптом відчула легку нудоту.

— Щось мені недобре, — сказала вона Івану.

— Мабуть, переїла солодкого, — жартома відповів чоловік.

Але на ранок слабкість і запаморочення посилилися, і Олена почала хвилюватися.

… Через кілька тижнів Олена вже тримала в руках позитивний тест на вагітність. Це було справжнє диво, про яке вони навіть не мріяли.

Роки пройшли непомітно, і ось їхній Андрійко вже пішов до школи. Але одного дня Олена мусила піти до вчительки, яка, стурбована, повідомила:

— Ваш Андрійко сьогодні побився з іншим хлопчиком.

— Що сталося, синку? — запитала Олена, не впізнаючи свого ніжного і доброго сина.

— Я побив Артема, бо він образив тебе! — гордо заявив Андрійко.

— Що ж він сказав?

— Що моя мама стара і виглядає, як бабуся!

Олена не могла стримати сліз, і вони з сином повільно йшли додому, тримаючись за руки. Осіннє сонце лагідно освітлювало їхні обличчя.

— Андрійку, ти справжній чоловік, і я дуже пишаюся тобою, — сказала вона сину, хоча й знала, що вдома ще доведеться пояснити, чому битися — це не найкращий вихід.

Але іноді добро таки має бути з кулаками, подумала вона, дивлячись на свого відважного маленького героя.