Коли діти вигнали мене з дому, я думала, що серце не витримає. Чужа хата, чужі люди… Але Бог дав мені сили пережити все.

Пам’ятаю, як в дитинстві я мріяла про велику родину. І ось, мрія збулася, та якось не так, як хотілося. Діти мої, мої рідненькі… Вони ж не знали, що роблять. Хотіли всього й одразу, а про матір забули. Але я не тримаю на них зла. Хто я така, щоб судити їх?

Старенька черниця, сестра Агафія, ревно молиться у своїй келії. Не за себе просить, її вік вже доживає кінця. Тільки за дітей, щоб Бог пробачив їм той гріх.

Адже колись її звали Софія Іванівна. І був у неї чудовий будинок, який вони будували ще з її чоловіком, який уже давно відійшов у засвіти. Царство йому небесне, добрий був він.

Залишившись сама жінка, як могла підтримувала господарство. Хоч хата і стара, але ще міцна. І великий город, і сад зі смачними яблуками та грушами. Оце все дітям залишить, нехай хазяйнують. Знала б, як вони віддячать – розібрала б ту хату по цеглині, а город би сіллю засипала.

Одного разу до неї приїхали одразу усі її діти. Жінка зраділа, заходилася пиріжки пекти. Але донька несподівано запитала:

— Мамо, ви вже думали про те, що ми Вам казали?

— Ой, діточки, — відгукнулася з легким зітханням Софія Іванівна, — яке заміж мені йти, за чужого діда. А куди я хату подіну? А город, а кури?

— Мамо, про це й мова. — спокійно сказав Микола, — йдіть заміж за діда, у парі віку доживете. Він сам, вам теж самотньо. Та і нам спокійніше. А якщо вам знову погано з серцем буде, хто вам швидку викличе? На вашій вулиці й сусідів не залишилося… А за хату не турбуйтеся, ми вже покупця знайшли. Хочемо продати.

Софія Іванівна мовчала. Її серце важко стискалося від цих слів. Хата, яку вона власноруч доглядала багато років, тепер втрачала для неї сенс. Діти, яких вона так любила, тепер ставили перед нею вибір: або залишитися самотньою, або йти жити в чужу хату до незнайомого діда.

— Думайте, мамо, це на ваше ж благо, — мовила Оксана, поглядаючи на брата.

Після кількох днів роздумів Софія Іванівна погодилася. Її серце ще не відпускало минуле, але думка про те, що діти будуть задоволені, здавалася їй важливою. Пішла, немов під воду, в заміжжя з дідом. Хата стала чужою, а дід — холодним і відстороненим.

Минув час, і кожен день в чужому домі здавався жінці важким. Новий чоловік, Степан Федорович теж звик до самотності. Йому важко було, що хтось крім нього живе в його будинку. Але хтось має їсти зварити, йому сорочку та штани випрати, до магазину ходити. Та й город у нього, кури, свині… Він не раз сварив жінку, коли та знеможена від хвороби, не могла піднятися з ліжка.

— Вставай, звари борщу! І хліба нема. Іди до магазину, а мені пляшчину купиш. Чого лежиш, я по господарству поратися буду? – Казав він їй.

Софія Іванівна терпіла, не було кому поскаржитися. Діти поділили гроші за продану хату й забули про матір.

— А що їй ще треба? Заспокоював себе син Микола, – ми б взяли її до себе, але немає куди. Квартира однокімнатна, з двома дітьми самим тісно. А у дідуся хороми цілі, хоч і хата вже давно потребує ремонту.

Минуло два роки і дідусь спочив. Софія Іванівна залишилась хазяйнувати сама у хаті, проте діти того самого Степана Федоровича їй цього не дозволили. Вони виставили будинок на продаж, а жінку просили виселитися якнайшвидше.

Скільки сліз виплакала Софія Іванівна. До сина йти вона не хотіла, немає місця, а до дочки не наважилась. Вона на той час вже за кордон виїхала, а власної нерухомості у неї не було.

Тож, жінці нічого не залишилось, як піти у монастир вік свій доживати та за дітей молитись, щоб Бог простив їй той тяжкий гріх.