— Ти що, спиш досі? Вдома безлад розвела, у холодильнику порожньо! Ох, дочекаєшся, кине тебе мій Славуня, – перед очима Міли, яка нічого не розуміла після сну, стояла її свекруха, Зіна Миколаївна.

Міла прийшла з роботи пізно, треба було закінчити квартальний звіт. Потім довго чекала на таксі, яких у їхньому невеликому містечку було не дуже і багато. Поки дісталася додому, поки поспіхом повечеряла, заснула вже після півночі.

І ось тепер, ні світ ні зоря, перед нею стояла її свекруха.

Чоловік був у від’їзді. Не знайшовши нічого кращого у своєму місті, він почав працювати вахтами. Місяць у від’їзді, місяць удома. Мілі такий розклад зовсім не подобався.

— Де я ще такі гроші зможу заробити? У нашому містечку, точно ні! А так. Пару-трійку років й купимо квартиру більшу. Тоді можна і про дітей подумати. – повторював Ярослав дружині щоразу, як тільки вона заводила розмову про роботу.

Подружжя після весілля рік тому оселилося у квартирі, яка дісталась Зіні Миколаївни від батьків. Тому свекруха приходила до них додому, як до себе. Вона вважала своїм правом вломитися до сина та невістки у будь-який час доби. Перевірити чи прибрано, як наготовано та чи у добрі руки вона сина віддала.

— Ти маєш бути вдячна! – не раз говорила Зіна Миколаївна своїй невістці. – Живеш на всьому готовому. Чоловік тебе у своє житло привів й залишає тут на місяць. Робиш тут що хочеш, поки Ярослав не бачить.

— Мамо, дайте ще поспати, будь ласка! У мене вчора був важкий день. Я позавчора тільки прибирала, а вчора весь день на роботі була, – намагалась виправдатись Міла.

Потім Зіна Миколаївна зазвичай змінювала тон та виправдовувала свою поведінку бажанням навчити невістку краще розподілити час, щоб все встигати. Казала, як з’являться діти, їй буде ще важче. Але від таких повчань щось Мілі так і не хотілося дітей.

Кілька разів жінка не відкривала свекрусі двері, удавала, що її немає. Тільки чоловік по приїзду влаштовував їй сцену ревнощів, тому що мама розписала йому у всіх деталях зраду його дружини, якої насправді не було. Сім’я ледь не розпалась.

Помирившись із Мілою, Ярослав попередив: “Нехай мама приходить, поки мене немає, і тобі допомога, і мені спокійніше”. Ще й ключ від квартири їй зробив.

До невістки свекруха щодня ходила, щоб потішити своє я, посміятися з молодої дівчини, показати їй, яка вона нечупара і погана господиня. Тільки Міла цього разу мовчати не стала. Вона зовсім не виспалася після вчорашньої напруженої роботи.

— Я ще спала, – сухо відповіла дівчина свекрусі на її черговий докір. – Та й кому купувати їжу і готувати її? Я до ночі на роботі, а Слави немає.

— У хорошої господині завжди є що поїсти, про всяк випадок. Та й порядок не завадило б у квартирі навести.

Зіна Миколаївна при цих словах зі знанням справи зазирнула у ванну і зморщилася.

— Ну й бруду ти розвела! Що то за бардак? Ти все маєш встигати: і працювати, і за сімейним вогнищем стежити. А не встигаєш, яка з тебе тоді дружина та господиня? Рано, значить, ти заміж вискочила. Може, треба було ще повчитися розуму, подорослішати трохи?

— А може, Ви не навчатимете мене і я сама розберуся зі своїми справами? – видала свекрусі Міла.

— Ах ти, нахабниця така! Ще треба розібратися, на якій роботі ти була до самої ночі! Я Ярославу зараз подзвоню! Правильно, навіщо сюди когось приводити, можна і на боці все зробити і ніхто не взнає, – мало не бризкала слиною свекруха.

— Я не дозволю так зі мною розмовляти! – підвищила тон Міла, – Ви бажаєте щастя своєму сину, чи хочете нас знов розвести?

Свекруха нічого не відповіла, проте все було очевидним.

Вони розійшлися з Ярославом, не дала їм життя мати чоловіка. Зате вже через місяць після розлучення син став зустрічатися з розлученою, але перспективною жінкою. А потім і одружився з нею. Саме таку хотіла його мати бачити поряд зі своїм сином.

Жив тепер чоловік у квартирі нової дружини. Зіна Миколаївна не могла натішитися. Саме про це вона мріяла. Все склалося якнайкраще.

Якось жінка запросила сина з новою дружиною на свій День народження. Накрила стіл, покликала своїх подруг, щоб похвалитися перед ними своєю багатою невісткою.

Зайшовши до квартири, Інна зморщилася:

— А що це у тебе, Зінонько Михайлівно, тут стільки народу? Всі старші, нам напевно тут не місце.

— Інно, донечко, ну навіщо ти так? – злегка розгубилася Зіна, – це мої знайомі й подруги. Прийшли мене привітати. Сідайте ось сюди, святкуватимемо.

— Руки піду помию. – невдоволено промовила сувора невістка.

Але вискочила із ванної буквально за кілька секунд.

— Ярославе! Я тут не залишусь! Це смітник справжній! Щоб я сиділа в такому бруді? Та ніколи! І їсти це теж страшно, – показала Інна рукою на святковий стіл.

Вони поїхали, а Зіна залишилася сидіти як брудом облита.