Я з чоловіком вже більше року не живу, а він досі не хоче розлучення, тримаючи мене в якомусь статусі хатньої працівниці. Як так можна? Добре, що у мене є давня подруга, з якою ми не бачилися багато років, але одна телефонна розмова допомогла мені розкрити очі. І як це я сама не розгледіла його лицемірства та підступності?

Коли я виходила заміж за Андрія, мама ще тоді мене попереджала:

— Не буде тобі щастя з ним. Що ти в ньому знайшла? Ви такі різні! Так і сидітимеш упроголодь, а він із закордону нічого не привезе. Грошей не дасть, бо він жаднюга.

Я її не послухала, бо вірила, що зможу побудувати щасливе життя, якщо докладу зусиль. Думала, якщо створю чоловікові затишок і комфорт, з часом усе налагодиться. Потім планувала піти працювати, і наші справи покращаться.

Минуло два роки, і у нас народився син Дмитрик. Було важко, але ми впоралися. Андрій працював сам, поки я була в декреті. На щастя, ми жили у квартирі, що дісталася мені від мами, яка нам дуже допомагала.

Мама підтримувала нас і доглядала за Дмитриком, щоб я могла вийти на роботу. Але з мене працівник був не найкращий. Я виконувала завдання, які мені доручали, але ніякої ініціативи не проявляла. А як її проявляти, якщо зарплата не покриває навіть мінімальних витрат?

Я працювала у сфері зовнішньої реклами. Одного місяця зробила більше замовлень, ніж інші співробітники, і звернулася до директорки з проханням про підвищення зарплати чи премії. Але у відповідь почула:

— У компанії складна ситуація. Нам зараз не до зарплат.

Я обурилася:
— Ви вже три роки говорите, що компанія “йде на дно”. Коли нарешті стане краще?

Директорка відповіла з холодною усмішкою:
— Оксано, я тебе завжди відпускаю, коли треба, і ти приходиш на роботу без дотримання графіка. Якщо не подобається — можу звільнити.

Я не хотіла втрачати цю роботу, тому змушена була залишити все, як є. Після смерті мами компанія допомогла мені організувати похорон і надала оплачувану відпустку, за що я почуваюся винною перед керівництвом. Через це працюю там багато років, хоч зарплата й мізерна.

Моїх грошей катастрофічно не вистачало, а Андрій не поспішав нам допомагати. Коли він повертався з відряджень, заходив додому лише на кілька годин, а потім зникав, пояснюючи, що йде до друзів. Але я бачила, що його сумка повна закордонних делікатесів. Нам із сином він залишав хіба що шоколадку. Куди він усе це носив, я зрозуміла тільки після того, як сама стала свідком його зради.

Одного разу я приїхала до свекра, привезла йому їжу. Він жив на іншому кінці міста, майже не ходив і мав слабкий зір. Я щодня готувала йому їсти й відвозила. Для мене це не було складно, бо свекра я дуже любила. Він став мені як рідний батько, якого в мене ніколи не було.

У кімнаті, де я розстеляла ліжко, побачила постіль, яка здалася мені знайомою. Це була та сама білизна, яку ми з сусідкою свекра, Люською, купували на ринку. Тоді я все зрозуміла.

Я пішла до Люськи:
— Люсь, відкривай двері. Я знаю, ти вдома.

З-за дверей почувся її голос:
— Оксано, це ти?

— Так, відкривай, — сказала я твердо.

Люська відчинила двері, але не впустила мене всередину. Вона пояснила, що не готова до гостей, і попросила зачекати.

У привідчинені двері я побачила ту саму сумку, з якою Андрій нещодавно пішов з дому. Тепер усе стало на свої місця. Я сказала:
— Не поспішай. Якщо ти зайнята, я зайду пізніше.

Того вечора я з Андрієм мала серйозну розмову про розлучення. Його відповідь мене шокувала:
— Хочеш — сама подавай на розлучення. Мене все влаштовує.

Я обурилася:
— Тобто ти будеш зраджувати мене з Люською і ще й жити в моїй квартирі?

Він навіть не знітився:
— А ти думаєш, Люська у мене одна? У кожному місті є такі, як вона.

Після цих слів я зрозуміла, що за 20 років шлюбу моє життя перетворилося на суцільну ілюзію. У цей момент зателефонувала моя подруга Марина. Я розповіла їй усе, і вона одразу відкрила мені очі:
— Ти доглядаєш за його батьком і ще за свої гроші годуєш? Він, звісно, розлучення тобі не дасть!

— Але я ж поважаю його батька й не можу залишити його напризволяще, — виправдовувалася я.

Подруга різко відповіла:
— Зроби так, як вважаєш за потрібне. Провідуй його раз на тиждень, а все інше нехай Люська бере на себе. Вона ж сусідка.

Я так і зробила. Тепер я відвідую свекра лише щосереди, і мене більше нічого не турбує. Хоча формально я досі залишаюся дружиною Андрія, нас пов’язує тільки наш син Дмитрик.