– Андрію, обіцяй, що не залишиш Ларису, – просила його вмираюча дружина. – Ти ж знаєш, яке у неї здоров’я. Їй потрібний постійний догляд. Я розумію, що це непросто, але дуже боюся, що вона не впорається сама. Ти будеш ще два роки її опікуном. Будь ласка, зроби все як слід.

Андрій кивав, але в глибині душі думав, що незабаром усе це скінчиться. Коли Ніна вперше захворіла і їй поставили страшний діагноз, він був шокований. Потім сподівався, що вилікує її, але згодом просто втомився. Тим більше коли в сім’ї є падчерка, що вічно хворіє, яка, по суті, не має до тебе відношення, це важко. Лариса жила собі тихо у своїй кімнаті.

Якоїсь миті йому стало важко: хотілося, щоб поряд була нормальна жінка, а не живий скелет. Думки кинути Ніну приходили, але громадськість би його засудила. Він не міг покласти своє життя на вівтар інший, коли в нього тільки одне життя. Але потім, коли лікар сказав, що Ніні залишилося не більше року, він вирішив потерпіти.

На коні була велика чотирикімнатна квартира, яка дісталася Ніні від чоловіка. Щоправда, залишалася ще Лариса, але вона завжди була якоюсь хворобливою тінню. Тому її було б нескладно позбутися, без жодного криміналу.

Похорон Ніни пройшов швидко. За час, поки вона хворіла, всі друзі віддалилися.

На похороні він був не один: познайомився з самотньою жінкою, яку підвіз до дому. Виявилося, вона посварилася зі своїм чоловіком, і той навіть не дав їй грошей на таксі, от і ловила попутку. Ліза, незважаючи на свої 30 років, ставилася до життя легко та безтурботно. Андрій сумував за такою легкістю і поступово захопився.

Сам не помітив, як Ліза зайняла всі його думки. Через місяць, чи навіть менше, він привів Лізу до квартири. І тут почалося: Лариса поводилася зухвало, довго сиділа з ними, грубила Лізі. Сама вже не могла встати з дивану, а все туди ж – губить.

Якось Ліза заявила:

– Чи ти щось робиш, чи я поїду.

“Цікаво, що це я з нею можу зробити”, – подумав Андрій.

– Ти мені пропонуєш її вбити?

Ліза задумливо глянула на нього.

– А ти не зміг би навіть заради мене?

Андрій злякано глянув на неї. Ліза посміхнулася:

— Та гаразд, розслабся, такі жертви точно ні до чого.

– Ну так, їздили кілька років тому. У неї тоді якась ностальгія з’явилася, там начебто її бабуся жила.

– І що з цим будинком зараз?

— Звідки мені знати?

– Дорогу туди знайдеш?

– Знайду. А що його шукати, адреса записана. Ми спочатку продавати його думали, потім якось забули. Не розумію, до чого ти хилиш.

Ліза сіла на диван, закинула ногу на ногу і продовжувала:

– Ти дурніший, ніж я думала.

Андрій образився:

– Лізо, кажи, якщо є що сказати.

– Дивись, можна все зробити дуже вдало: всім сусідам сказати, що лікар прописав Ларисі сільське повітря. Ну і ти найняв доглядальницю і відвіз її на кілька місяців до села. А про те, що це за село і що Лариса там буде одна, краще нікому не знати.

– Ти хочеш, щоб вона там…

– Чого я хочу, тільки мені знати. А як там буде – нагорі вирішать. Можливо, її мати чекає, а вона тут засиділася. Ну що думати? Не розумію. Ти ж сам чудово усвідомлюєш: нормальну людину з неї все одно не зробити. Потрібно лише трішечки допомогти, і вона звільниться від мук сама і нас звільнить.

Андрій дивився на Лізу і розмірковував про її кмітливість. Адже це не злочин — всі вважатимуть, що він справді дбає про Ларису.

За три дні все було готове.

– Ларисо, ми вирушаємо до села, – повідомив він.

Дівчина, лежачи, обережно підвелася на ліжку.

– У село? Навіщо?

– Лікар сказав, що тобі найкраще допоможуть свіже повітря та сонце. Вони замінять будь-які ліки.

Лариса посміхнулася.

– А лікаря випадково не Лізою звуть?

Андрій невдоволено подивився на неї.

– Чому ти так неприязно до неї ставишся? Адже вона тільки добра тобі бажає.

– Так, я так і думала, швидко ти про маму забув.

– Ларисо, це зовсім не твоя справа. Якщо ти пам’ятаєш, я таки чоловік і не такий уже старий, а твоя мама більше року хворіла.

Лариса скривилася, ніби від зубного болю, але промовчала.

Через три години вони були у дорозі. у 16 років ляльки?

Поїздка була довгою, і вони, швидше за все, повинні були дістатися вночі або під ранок.

Коли стемніло, почався дощ, і їм довелося повернути на стоянку. У машині провели кілька годин, а вже наближаючись до місця, Андрій зупинився біля придорожнього ринку купити воду. Розім’яв ноги, обернувся і побачив, що якась бабуся розмовляє з Ларисою. Підійшовши ближче, Андрій зауважив, що жінка похилого віку показує Ларисі якісь засушені трави і розповідає про їх цілющі властивості.

– А тобі твою хворобу жодною травою не вилікувати, – раптом сказала бабуся, подивившись на Андрія.

– Це що ж за хвороба в мене така? – Здивувався він.

– Боягузтво і жадібність, – відповіла вона.

– Тьху, ти дура стара, – пробурмотів він, не тямлячи себе від такої відповіді, і видавив із себе: – Ларисо, я розумію, ти думаєш, що я хочу тебе позбутися, але прояви хоч трохи співчуття. Живи хоч із кимось. Візьму тобі доглядальницю, наприклад, цю бабусю.

Він спочатку хотів сказати, що щастить її, щоб поправити здоров’я, але потім передумав: все одно їм більше не зустрітися, навіщо дурити.

– Гей, бабусю, поїдеш із нами? Будеш із Ларисою жити, один одному допоможете. Я навіть заплачу.

Бабуся одразу ж погодилася.

– Поїду, що мені втрачати. Нікому не потрібна, може, дівчині знадоблюся. У мене будинок згорів, жити нема де.

Не встиг Андрій озирнутися, як стара жінка з кошиком трав уже була в машині. Він несхвально глянув на трави, що сипалися на сидіння, але промовчав. Доїхати б.

Будинок виявився великим, і Андрій здивувався, коли минулося, з одного боку було озеро за сто метрів, з другого – ліс. будинок можна було виручити непогані гроші. Адже зараз усі схиблені на природі та чистому повітрі.

Назад Ларису Андрій точно везти не збирався. Бабуся, хоч і виглядала як справжня відьма, бадьоро забігала від машини до будинку, як заведена. Він чекав тільки, поки вона забере останню сумку, і одразу розвернувся, щоб виїхати.

Бабуся примружилася, проводжаючи поглядом машину.

– Щось швидко твій супутник поїхав, навіть не став прощатися.

Лариса посміхнулася.

– Та чого вогкість розводити, привіз він мене сюди вмирати, не для здоров’я, як розповідав.

Бабуся обернулася до неї:

– Вмирати, кажеш? Це ми ще подивимося. Не такі в мене потім козликом стрибали.

Лариса здивовано глянула на неї.

– Мені б лягти відпочити, дуже втомилася.

– Ходімо, я проведу тебе. Поки ти відпочиваєш, я щось приготую. Я он і магазинчик помітила по дорозі, треба було б продуктів закупити. Чи грошей тобі цей мерзотник теж не залишив? – Запитала бабуся.

Лариса заперечливо похитала головою.

– Звісно, ​​ні. Принесіть, будь ласка, ляльку, там стара така в сумці, зверху.

Бабуся миттєво знайшла і принесла іграшку.

– Ось за ці гроші можна прожити.

– Ой, люба, та цих коштів нам тут з тобою років на п’ять вистачить. Стривай трохи, ми з тобою ще й город посадимо. Нехай все не піде, але щось точно виросте, – відповіла бабуся.

Лариса, як бабуся розстелила чисте покривало на дивані, відразу заснула. Періодично чула, як гримлять каструльки та як бабуся наспівує. Ці звуки чомусь заспокоювали, а чи не лякали чи дратували.

Коли хтось покликав її, вона розплющила очі, не відразу зрозумівши, де знаходиться. Опам’ятавшись, повільно сіла. Значить, це не сон.

– Ларисо, давай за стіл. Ти вже добу не їла.

Вона хотіла звично відмовитися, але раптом усвідомила, що справді хоче їсти. Поки бабуся Олена – так звали бабусю – накривала на стіл, вона бовкала без зупинки.

– Знаєш, Ларисе, тут такі добрі люди, сусідка навіть приходила. Принесла картоплі, салом пригостила, обіцяла ввечері молока принести парного. І ні грошей не взяла, ні копійки.

Бабуся не встигла домовити, як у дверях з’явився молодик із банкою молока в руках. Він глянув на Ларису.

– Мамка молока надіслала. Хотів запитати, коли прокидаєтеся? Косити треба, щоб уранці вас не розбудити.

– Як звуть? – Запитала бабуся Олена.

– Дімко, – відповів хлопець.

– Дімко, давай заходь, повечеряємо, заодно все і обговоримо, – запросила бабуся.

***

Пройшов майже місяць.

– Що, думаєш – наче ти, а наче й ні?

Лариса, розглядаючи своє відображення, замислилася:

– Так, дивлюся і не впізнаю прямо. І апетит у мене добрий. Та й до озера вже, мабуть, дійти можу, не падаючи від утоми.

Бабуся, відкладаючи шиття убік, посміхнулася:

– А розумієш, чому? Головне, пий усі мої відвари і їж все, що на столі.

– Я робитиму все, що ви скажете. Так не хочеться вмирати… – Лариса вперше заплакала з того часу, як її сюди привезли. Дивно, що раніше сліз не було, лише посмішка чи мовчання.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Дімка.

– Ларисе, батько човен новий купив, гарний такий. Ходімо, я тебе на озері покатаю. А чого плачеш? Хто тебе образив, скажи тільки, – насупився він.

Бабуся Олена тихенько посміхнулася:

– Ось і захисник у тебе з’явився. Нехай ще молоденький, дев’ятнадцять, але вже видно, що хлопець надійний.

***

Минуло 2 роки.

– Ех, ти, – сердилася Ліза на Андрія. – Без мене навіть будинок продати не можеш?

Набравши кредитів, Андрій зрозумів, що розплачуватись із ними буде дуже важко. І він згадав, що в нього є майно в селі!

– Я забув, що документи додому не тут. Потім згадав, що Нінка їх мені в будинку показувала. Там вони всі й лежать… А якщо дівку не поховали, і вона все ще там?

– Досить вигадувати! З нею ж бабуся була не в своєму розумі. Про те знають усі сусіди.

– Ех … Треба було бабці телефон залишити, щоб зателефонувала, коли Лариску Бог прибере …

***

Вони зупинилися перед будинком, біля якого було розчищено доріжки у снігу. Ліза помітила:

– На покинуте місце він точно не схожий. Може, сільські його до рук прибрали та впорядкували? Ходімо глянемо.

Як тільки вони вийшли з машини, з труби потягнувся димок.

– Чекай, хтось сюди йде на лижах, – зауважив Андрій.

До них швидко наближалися дві постаті, справді на лижах, молоді хлопець та дівчина. Під’їхавши ближче, лижниця вигукнула:

– Подивіться, хто завітав! Татко зі своєю молодухою! Що ви тут забули?

Ліза округлила очі, а Андрій мало не провалився в кучугуру.

– Ларисо! Як? Ти ж повинна була… – почав він.

– Обійдешся, тату. Через два місяці мені вісімнадцять, так що пакуйте разом зі своєю Лізонькою і забирайтеся з нашого будинку, – відрізала Лариса.

Ліза розгублено подивилася на Андрія, потім на Ларису та на хлопця, який не зводив із гостей тяжкого погляду. Вона буркнула Андрію:

– Пішли, – і відразу повернулася в машину.

Андрій ще якийсь час стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що робити і що сказати. Його плани на будинок і гроші розсипалися миттєво. Так і не знайшовши слів, він кинувся до машини.

Бабуся Олена вийшла на ґанок:

– Прогулялися? А я тут млинців спекла, велику стопку. І ніби чула, що машина до нас приїжджала.

Лариса цмокнула її в щоку:

– Ні, здалося тобі, мабуть. Вітер зашумів. Ходімо швидше млинці, ти ж знаєш, як я їх люблю.