А найгірше було те, що наприкінці вечора всі очікували, що я сама вручатиму їм подарунки або гроші. Мовляв, раз мама приїхала з-за кордону, то повинна всіх обсипати грошима
– Мамо, а хіба тобі щось потрібно? Адже у тебе все є! Я Ігорю казала, що найкращий подарунок – це наша присутність. Правда ж? – каже моя донька Наталя.
– Звісно, доню, – спокійно відповідаю. – Приїжджайте в неділю, ближче до другої години, буду рада вас бачити.
Поклавши слухавку, я сіла на диван і налила собі улюбленого чаю з бергамотом. Ну звичайно, мамі нічого не треба – саме так завжди думали мої діти.
Навіть на ювілей вони вирішили, що мамі, яка все життя важко працювала за кордоном, жодних подарунків не потрібно, бо «в неї ж усе є».
Мені виповнюється 55 років – важлива дата. Подруги жартують, що це оцінка за всі роки праці: дві п’ятірки. А я думаю, що хвалитися немає чим. Я завжди дозволяла близьким ставитися до мене без належної уваги й не любила себе так, як варто.
Проживши з чоловіком Миколою тридцять п’ять років, я жодного разу не отримала від нього навіть букета квітів, не кажучи вже про подарунки.
“Квіти – це марнотратство, вони швидко зів’януть”, – казав він.
Я родом із села, після весілля переїхала до чоловіка в місто. Оскільки власного житла не мали, змушені були жити зі свекрухою. Вона одразу дала зрозуміти, хто в домі господиня.
“Хочеш спокійно жити – не лізь мені в очі”, – заявила вона в перший день.
Я намагалася уникати конфліктів: прибирала, готувала, щоб не дратувати її. Але навіть у вихованні дітей доводилося поступатися її вказівкам, бо чоловік мовчав або підтримував матір.
По-справжньому вільною я стала 15 років тому, коли зважилася поїхати на заробітки в Німеччину. Знала мову ще зі школи, тому вибір був очевидним. Діти були студентами, витрати зростали, і я розуміла, що мушу їм допомогти.
За роки тяжкої праці я забезпечила їх освітою, допомогла з житлом, але за це заплатила іншу ціну: пропустила, як росли мої онуки.
На 55-й день народження я повернулася додому, запросила дітей із сім’ями, сватів – хотіла зібрати всіх за одним столом. Але свято принесло лише розчарування.
Син із дружиною, донька з чоловіком нічого мені не подарували, бо вирішили, що мені «нічого не потрібно». Чоловік навіть словом не привітав. Лише свати подарували гроші у конверті.
А найгірше було те, що наприкінці вечора всі очікували, що я сама вручатиму їм подарунки або гроші. Мовляв, раз мама приїхала з-за кордону, то повинна всіх обсипати грошима.
Коли вже пили чай, донька запропонувала задути свічки й загадати бажання.
– А що мені загадувати? – відповіла я. – Моє бажання вже здійснилося: я купила собі машину!
Варто було бачити їхні обличчя. Вони не знали, що я в Німеччині отримала водійські права й уже рік збирала гроші на авто. Адже я теж заслуговую на радість після років важкої роботи!
Син тепер сподівається, що я віддам машину йому, чоловік вважає, що вона має належати йому, а донька образилася, бо розраховувала отримати гроші.
Але цього разу все інакше: я подумала про себе. Машина мені пасує, і я її нікому не віддам! Можливо, я трохи перегинаю палицю, але хіба не настав час любити себе?