Той період був надзвичайно важким. Я навіть згадувати про нього не хочу. Бували дні, коли грошей не вистачало навіть на хліб, не кажучи вже про щось більше, як-от новий одяг

Війна

До Італії я вирушила, як і багато інших жінок, заради своїх дітей. У мене їх троє: дві доньки і син. Я ними дуже пишаюся і люблю понад усе.

У свої 42 роки я розлучилася з чоловіком і залишилася одна з трьома дітьми. Найменшій донечці тоді було лише 10 років.

Той період був надзвичайно важким. Я навіть згадувати про нього не хочу. Бували дні, коли грошей не вистачало навіть на хліб, не кажучи вже про щось більше, як-от новий одяг.

Декілька років я тягнула все самостійно, доки могла. А потім вирішила зважитися на радикальний крок – поїхати на заробітки. У нашому селі вже було кілька жінок, які працювали в Італії, тому я звернулася до них за порадою. Вони допомогли мені з перших кроків.

Минуло вже 18 років, як я працюю за кордоном. За цей час мені вдалося досягти чимало.

Старшій доньці, яка залишилася в нашому селі, я повністю відбудувала будинок.

Молодшій, коли вона збиралася заміж, я придбала простору двокімнатну квартиру з ремонтом. Зараз вона живе там зі своїм чоловіком і дитиною.

Синові я майже повністю оплатила будівництво його нового будинку, хоча й він доклав свої заощадження.

Материнський обов’язок я виконала сповна. Діти, як мені здавалося, завжди були мені вдячні за це.

Зараз у нас із дітьми, зятями та невісткою досить теплі стосунки. Я не втручаюся в їхнє життя, просто намагаюся допомагати, коли можу. Радію, що у них усе добре.

Додому я зазвичай приїжджаю раз на рік, на Різдво. Але в ті дні завжди багато справ, гостей, застіль. Тож навіть нормально поговорити з дітьми часу майже не залишається.

Цього року я вирішила приїхати трохи раніше, у середині грудня. Попередила всіх заздалегідь і сподівалася, що мене зустрінуть із теплом.

Я попросила старшу доньку приготувати мені голубці, бо в Італії за ними дуже скучила. Але чи то вона забула, чи не захотіла – невідомо. Коли я нагадала їй про це, вона лише пожартувала: “Ти ж тепер маєш багато часу, сама собі зробиш”.

Це мене засмутило. Голубці – це всього година часу, і мені здавалося, що це було б невелике, але приємне для мене зусилля.

Молодша донька взагалі прийшла лише раз – коли я розподіляла гроші. Після цього вона навіть не запросила мене до себе в гості.

Син теж: забрав свою частину грошей і одразу поїхав. Жодного разу не запитав, як я почуваюся чи як справи.

Не знаю, можливо, я стала надто чутливою, чи це просто старість бере своє, але мені було боляче через їхню байдужість.

Я ж приїхала лише на кілька тижнів. Невже не можна було знайти трохи часу для мене? Хіба я прошу надто багато?

Залишити відповідь