Ірина очікувала на народження своєї третьої дитини. До цієї важливої події залишався лише місяць. Жінка перебувала у досить зрілому віці — їй було вже сорок шість років, тому вагітність стала для неї справжнім випробуванням. Її чоловік Богдан спочатку був категорично проти народження малюка.

— Богдане, відмовлятися від власної дитини — це великий гріх. Такий вчинок обов’язково приведе до Божої кари, — не втомлювалася повторювати Ірина.

Коли ж дівчинка народилася, чоловік, хоч і невдоволено, але прийняв її:

— Що ж, знову дівчинка! Тепер у мене вдома справжній батальйон жінок. — Але все ж сам вирішив, як назвати донечку, і вибрав ім’я — Зоряна.

Пологи стали важким випробуванням для Ірини, і вона довго не могла відновитися після народження дитини. Її стан лише погіршувався, і лікарі терміново госпіталізували її до районної лікарні. Богдан, занепокоєний здоров’ям дружини, наступного дня вирушив її провідати, але отримав страшну звістку: лікарям не вдалося врятувати жінку.

Повертаючись додому, Богдан їхав мовчки, уражений болем.. Село не припиняло гудіти. Люди сперечалися, що тепер буде з маленькою Зоряною, і навіть осуджували Ірину за те, що вирішила народжувати в такому віці.

Прощання було дуже важким. Доньки гірко плакали, а Богдан стояв осторонь, мовчазний і похмурий.

Пройшов місяць, але Богдан так і не зміг прийняти свою наймолодшу донечку. Він постійно думав, що саме її народження стало причиною втрати дружини.

— Тато зовсім не любить Зорянку, — сказала молодша донька старшій із сумом.

— І я її не люблю, — різко відповіла сестра. — Вона у нас маму відібрала.

— Як ти можеш таке казати? До чого тут вона? — зі сльозами на очах обурилася Люба.

Чоловік і далі не підходив до Зорянки. Вихованням дівчинки займалися її сестри. Згодом Богдан залишив доньок на піклування своєї матері, а сам переїхав до іншої жінки. Його мати з жалем прийняла онучок, адже дівчатам довелося рости без матері й без підтримки батька.

Особливо бабуся переживала за Любу, яка мала б зустрічатися з хлопцями та будувати своє майбутнє, але була змушена сидіти з найменшою.

Не витримавши, бабуся вирішила поговорити із сином. Вона вирушила до його нового дому, де її зустріла Ніна, нинішня жінка Богдана.

— Скажи мені, Ніно, як ти уявляєш своє подальше життя з Богданом? — обурено звернулася бабуся. — Любка няньчить Зорянку, коли їй треба вчитися й думати про майбутнє. Старша взагалі віддалилася, у неї своє життя. А я? Мені недовго лишилося, що далі? У дитячий будинок малу?

Ніна мовчала, ледве стримуючи сльози.

— Я не раз казала Богдану привезти Зорянку до нас. У мене немає своїх дітей, тож я була б тільки рада малечі. Але він весь час відмовляється, — сумно промовила жінка.

— А ти менше слухай його! — твердо відповіла бабуся. — Якщо ти дозволиш йому так чинити з дітьми, тобі це також відгукнеться.

Слова свекрухи змусили Ніну діяти. Вона зважилася на розмову з Богданом, і той, нехай неохоче, але вирішив провідати своїх доньок.

Коли він прийшов, Зорянка, побачивши його, розплакалася.

— Чому вона плаче? — здивовано запитав Богдан.

— Бо злякалася чужого чоловіка, — спокійно відповіла бабуся.

— Чужого? Це я чужий? — обурився він.

— А який ще? Дитина тебе ніколи не бачила, — сказала бабуся.

Ці слова вразили Богдана. Він довго не міг заснути тієї ночі, мучений думками про те, що рідна донька вважає його чужим.

Наступного дня він вирішив покликати Ніну до дітей, аби та могла познайомитися з ними. Жінка дуже хвилювалася, але, щойно вона переступила поріг, Зорянка радісно побігла до неї, простягнувши ручки:

— Мамо!

Ніна ледь не втратила рівновагу, але підняла малечу на руки. Зорянка знову повторила “мамо” й ніжно погладила її по волоссю.

Згодом Ніна дізналася, що малеча так називає всіх жінок, адже їй дуже не вистачало тепла й турботи.

Цей день став переломним для сім’ї. Вони почали поступово налагоджувати стосунки й намагатися виправити свої помилки. Хоча на це потрібен був час, у їхній дім знову повернулася надія на щасливе майбутнє.