Я знаю, що є люди, які переживають набагато складніші випробування, але не можу позбутися гіркоти за свою маму. Вона — справжня українська жінка, мудра, добра і щедра. Та її життя складалося не без помилок.

Моя мама — єдина юристка серед усіх моїх знайомих, яка так і не розбагатіла. Причина проста: вона завжди ставила людяність вище грошей. Їй було шкода клієнтів, які не могли заплатити, і вона допомагала їм задарма або за символічну плату. Її серце завжди було відкритим, але, як показує життя, доброта не завжди повертається у вигляді матеріальної вдячності.

Колись мама була заміжня за Миколою, своїм першим коханням. Однак роки сварок і взаємних образ зруйнували їхні стосунки. Вона терпіла це “заради дітей”, але зрештою наважилася на розлучення.

Здавалося, після цього життя мало покращитися. Вона навіть знову вийшла заміж, та доля підготувала нові випробування.

Мама продала будинок, який вони з батьком будували більше двадцяти років. І все це — заради мрії свого сина Юрка. Вона використала гроші, щоб оплатити йому поїздку до Європи: купила квиток, заплатила за навчання, забезпечила грошима на перший час. А решту витратила на мене, бо тоді я хворіла і потребувала допомоги.

І як Юра віддячив? Часто ставиться до неї байдуже, а іноді навіть грубо. Називає її токсичною, але, коли потрібні гроші, завжди приходить до неї, ніби вона має нескінченний запас.

Мені це боляче бачити. Вона продала заради нього дім! А він навіть цього не цінує. Мама через нього плаче, але нічого не каже. Вона виправдовує його, мовляв, у нього характер від батька, який теж ніколи не цінував її як слід.

Та попри все, мама не відвертається від Юрка. Вона виконує його прохання, допомагає, дає гроші, а потім тихо ридає в подушку.

Сьогодні мама живе у невеликій квартирі в місті. Між нами понад 400 кілометрів, і я не можу часто її відвідувати. Це гнітить мене, бо я бачу, як важко їй доводиться. Тому намагаюся допомагати, як можу: купую для неї необхідні речі, дарую посуд чи щось для дому. Але я мрію про більше.

Поки що я залежу від чоловіка, бо шукаю роботу. Але я не втрачаю надії.

Я уявляю день, коли зможу приїхати до мами, міцно її обійняти і сказати, як сильно я її люблю. Сказати, як я пишаюся її мужністю, добротою і щедрістю. Хочу, щоб вона знала, що я завжди поруч, навіть якщо між нами сотні кілометрів.